Білий налив

1 Comment

Изинкало едно дърво
Едно дърво дафиново
Колко вишно, толку лично;
Коренот му по съ земя,
I ранките му слано море,
Вършенот му в сино небе
(болг.)

Виростало одне дерево,
Одне дерево лаврове.
Як високе, так красиве.
Коріння його в землі,
Віти в солоному морі,
Вершина його в синьому небі…
Лавр став яблунею. Птах та Змій лишились собою…

Ким лишень не було те дерево у дворі за пекарнею. Гримучою вербою за школою Хогвартс, старою вербою в темному лісі, що стерегло сонний Гобітшир, дорогою в небо для Джека Бобового стебла. А ще зорельотом, вітрильником та замком з принцесою. Насправді ж то була просто яблуня, білий налив, обважнілі віти під соковитими білими сонцями. Запах цих яблук був такий запаморочливий, що міг позмагатися з запахами булочок із корицею, які виймала з духовки тітка Сана. Вік ніколи так і не знав, чого вона була Сана, а не Оксана чи Олександра. Просто так було та й по всьому.
Ще з нею жила Євка, кучерява білява Євка. Але то був такий персонаж, про якого Вік би волів не згадувати.
По тих світах, по сих світах,
я буду змій, ти будеш птах.
Я буду птах, ти будеш змій,
знайди гніздо моє, зумій…
Яблука падали на камінь, тріскались, вливали соком мертву поверхню, і кам’яний мішок двору ніби оживав, золотів, ніби наповнювався власною кров’ю. Вік поставив валізу і слухав це падіння, голоси з вікон, шурхіт коліс з вулиці. І все це здавалось йому тишею. Тут нічого не змінилося — за скільки років? Десять? Двадцять? Вік зловив себе на тому, що раптом забув, скільки минуло часу. З прочинених дверей пекарні духмяно пахли тістечка й хліб з висівками. Вік відчував запах як смак, і міг розрізнити, що сьогодні печуть — теж достоту як тоді. Може, йому все наснилось? Може, не було ні вчора, ані минулого року?
Вікно на другому поверсі було його — єдине темне й порожнє, з брудним склом.

По тих світах…по сих світах…

В квартирі було багато пилу і мало світла. Віків спадок складався із важких порепаних меблів — онде він і сам в дитинстві напаскудив ножем, – тьмяних дзеркал, темних штор та павутиння. Варто було відчинити вікно, як і в цих кімнатах запахло корицею.
Що тітка Сана померла, Вік знав. Значить, коло тістечок порядкує Євка. Думаючи про це, Вік вдарився об книжкову полицю, аж іскри з очей полетіли.
Відмив чайник. Поставив. Сів на підвіконня. Самотній дім пахнув пилом та деревом. Хотілося чхати.

За чистим склом єдиного віконечка пекарні час від часу видно було біляву голову. Туди пройшла, сюди пройшла. Вік не сумнівався, хто це.

– Їж, не бійся! – Євка простягає йому яблуко, надгризане з одного боку. Вона вся сміється — і кіски з червоними стрічками, і заплямована варенням рожева футболка, і очі.
– Я знаю, це змій тебе навчив! Я не візьму! – і радіє Вік. Бо він читав, він завжди заглядає в кінець книжки.
– Ні, не змій, – і Євка всміхається знову, так ніби її посмішка більша за неї. – Я-бо не Єва. Я птах. А птахи не слухають змій.
Яблуко летить на підлогу, сміх дзвінко відлунює від золотаво-червоної цегли, і від цегли потемнілої, і від цегли, що в кутку біля водостоку зеленаво цвіте.

Коньяк був терпкий та гіркуватий, мов кора. Не дуже хороший. А може…хтозна. Вік не любив це визнавати, але він не знався ані на коньяках, ані на винах. І пити не любив, та пив, бо так годилося. Зсередини трошки зігріло. Вікна пекарні згасли. Оксамитова ніч заповнила двір.

З другою чаркою Вік прошепотів: “Я все спаскудив”. І випив третю.

-Так треба, – казав Вік, – я мушу, – казав.
– А я? – питала Євка, і в блакитних її очах двоїлось весняне небо з усіма своїми птахами та хмарами. І здавалось, що й сама вона от-от розкине білі чаячі крила, порвавши кофтинку — і полетить. – А ми? – питала вона, і Вік уявляв її птахою, бо людиною було уявляти надто…гірко.
– То хай тобі щастить, – Вік так і не дізнався, чи була вона відверта в своєму побажанні, чи плакала. І чому він не покликав Євку з собою. Це ввижалося саме собою зрозумілим: Євка мала лишатись тут, порядкувати в пекарні, тому що вона була частиною минулого, от і усе. Вік навіть думки не припускався, що Євка колись теж покине їхнє старе місто. Що вона в принципі здатна на це. Вона була птахом, та з тих птахів, що не відлітають на зиму нікуди, а мерзнуть попід дахом, перемагають міську зиму..отак.

“Чи я кохав її?” – думав Вік після шостої. Голова йому йшла обертом. Він відкрив вікно. Двір був порожній, скупо присвітлював місяць. Яблуня шелестіла серед двору самотня, і в шелесті її чути було знайоме шипіння. Той Змій, якого Вік побоювався в дитинстві, ніде не дівся, виявляється. Колись Вік навіть боявся купатись, бо Змій мав в його уяві здатність повзати водогоном, і будь-якої миті міг з’явитися з крану чи тої чорної дірки в ванні.

Тепер він був там, зелена луска його вигравала, мабуть, сріблом. І хвіст шелестів, і з хижих ікол текла отрута, і очі, не кліпаючи, стерегли білу тендітну птаху на верхівці дерева. Птахи було не чути.

Вік сів, звісивши ноги з підвіконня назовні. Він слухав Змія чомусь так мрійливо, як воду. А може, це був коньяк, бо пити шкідливо. Ех, якби Вік не робив нічого шкідливого, може, зараз він би…
Змій ставав все чутніший, все небезпечніший. Але Вік почувався спокійно. В дитинстві неможливо було зрозуміти, звідки той Змій вирине, з ванни чи з-під ліжка. А цей — ондечки, під яблуневим корінням. Змій не заважав сумувати — а коньяк навів Віка на сумні думки.
“У Євки, мабуть, діти”, – сказав Вік сам собі.
“Ні, вона тебе чекала, недоумка”, – голос у Змія був трошки хрипкий і неприємний, як у інститутського вахтера. Вік уявив на вкритому лускою носі рогові окуляри і засміявся.
– Та я ж не претендую, – прошепотів Вік і налив ще. І раптом склалося. Не в Євці справа була. Не лише в ній.
Він поїхав, і тут лишились живі люди та речі. Його ліжко, його приятелі, його знайомі гавкучі собаки. І весь час по чужих містах та чужих домівках, серед перемог та поразок, здавалось, що десь там лишається світ, яким Вік знав його. Батьки, дідусь, Євка, яку він залишив, але пам’ятав білявою та птахоокою. І тітка Сана, і випічка, і дядько зі скрипкою з п’ятого поверху. Можна попросити людину зачекати, та ні час, ні долю не попросиш. І тепер Вікові чомусь було до болі шкода, що, поки він сам жив далеко, час ішов в цьому дворі без нього. Люди виїжджали, шпалери переклеювали, вставляли білосніжні модні вікна. Тільки Змій був на місці.
“Тварюка”, – сказав йому Вік — і аж тепер побачив.
Змій обвивав стовбур яблуні. Його здоровенна трикутна голова хиталась десь на рівні другого поверху, очі блищали місячним сріблом. Луска переливалась вогниками від хвоста до голови, і весь він зіткався з місячного срібла та дитячих кошмарів.
Яблуня. От що було іще незмінним. І тепер чомусь Змій готувався задушити її — от тоді світ загине, той, який знав Вік. Остаточно. Лишиться тільки старе ліжко та припалі пилом книжки.
Змій ковтнув яблуко, і яблуко теж світилось, провалюючись в зелену горлянку, як сонце в ніч. Вік схопився за металеву трубу — це був його звичайний шлях колись. Та і труба не молодшала, і Вік став набагато важчим… Від перелому ноги чи чогось навіть більш важливого Віка врятував тільки випадок. Чи то п’яним щастить, чи то ще не забув, як падати…
Гнучке тіло Змія рухалось блискавично. І от уже трикутна голова — на рівні очей Віка. Жовтаві очі блищали, як мертве золото за музейним склом. Яблуня тріщала під Змієвою вагою, на голову Вікові посипалось листя. Вік відчував землю під шаром червоної та зеленавої цегли, відчував чомусь і небо, ніби яблуневі віта торкалися його і в нього проникали. Небо було м’яке, земля була м’яка, тільки змій був грубий, наче рубець від старої рани.
– Іди геть! – крикнув Вік, мацаючи довкола себе в пошуках каменюки чи уламка цегли.
– Все спаскудив і прийшов рятувати яблуню? – спитав змій приязно — тим же бридкуватим голосом вахтера. – Моє ж ти зайченятко, – і став чимось схожий на вчительку естетичного виховання, в якої смерділо з рота.
Вік уже не пам’ятав, що саме він спаскудив, про що думав за першою чаркою. Кінець з кінцем, кожен щось та й зіпсував в житті. Надто такий волоцюга…
Нарешті — знайшлося. Цеглина була під рукою важка та холодна, але в долоні швидко зігрілась, і Вік підняв її, замахуючись напівзабутим хлоп’ячим жестом.
І побачив в нічному небі, за трикутною головою змія, як розкриваються білі, сяючі чаячі крила. І золотий відблиск зміїних очей потьмянів…

Вік отямився від холоду. Світанкова мряка заступила нічний оксамитовий морок. Десь дзеленчав велосипед. Потроху золотіло каміння.
Пекарню відчиняла білява невисока дівчина в зеленій сукні з тонким небіленим мереживом. Піднімаючи жалюзі, вона топталась ледь не по Вікових ногах. Як ото він заснув, прихилившись до стіни…
Думка, що ось вона — Євка, – здійняла всередині вихололого за ніч Віка бурхливу теплу хвилю, та от вона нахилилась, і… Хвилі вщухли. Штиль.
– Доброго ранку, – це була не Євка. Їй було, може, двадцять п’ять, вона носила плетені браслети, один — на засмаглій гомілці.
– Я дурень, – сказав Вік. – Я вийшов покурити й заснув.
– Заходьте пити чай, коли прокинетесь, – сказала не-Євка. – Ви ж мій сусіда? – вона була спокійна, як озеро влітку. Навіть дивно, чому не подумала нічого…такого.
– Я думав, що…Єва, – пробелькотів Вік.
– А…то вона поїхала. Десь…здається, у Прагу, – відповіла дівчина, шваркаючи віником по ганку. – Минулого року. Там, кажуть, дуже гарно на Новий рік. Та я печу не гірше, от покуштуйте.
Вік підняв яблуко, потер об рукав та надгриз. Воно було солодке й крижане, як серпневий світанок. На скляних дверях пекарні проступив під ранковим сонцем новий малюнок. Вік лише тепер його роздивився. Під золотим та червоним деревом згорнувся в кільце товстий та хитрий Змій в зеленій лусці. На дереві розпустив хвоста червоний птах з блакитними очима. Вони не ворогували, просто були — вони й білий налив.
Горобці полуднували коло яблуні. Може, сонцем харчувалися. Вік підставляв обличчя промінню та вітру. Це була не його Євка, але саме це чомусь виявилось до болю прекрасно.
Фото Юлії Соловйової

Facebook Comments
Categories: Проза

One Reply to “Білий налив”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *