Всесвіт

No Comments

Казали, він був придурком – і так постаріє,
керуючи всесвітом потай від санітарів,
рахуючи чорних ґав і котів смугастих,
себе уявляючи цапленим Радагастом.

А ніч почалась опівдні, зима – на півдні, а він вже давно не пише листів – ні, бо все, що важливе – сказано ним до того. І все те – між ним і богом, між другим справа, прокуреним, злим, між кузнею і катівнею, сопілка чи різка – що там у нього в правиці?
Казали, він міцно вдарений – так посивіє,
усе, до чого торкнеться – зійде на пси йому,
усе йому зійде з рук – бо не сповна розуму,
он ходить без шапки, бодай йому поморозило.
Малює на склі заплутані білі джунглі, малює й журиться, малює примарні замки, світи ажурні, сопілка чи різка, обраний – не зупинишся, і погляд важкий і пильний, нема нікого, і вся нескінченність – коло під абажуром, і в кожному оці – всесвіту вічне коло.
Як сміє таким він бути, питають, нарваний…
Помовка була про вовка, затухне – най йому…
І кожен несе під серцем побляклу Нарнію,
Обведену акуратно і заштриховану,
Розходяться і лишають його, і холодно…

Він бачить до дна цей всесвіт старий, розчовганий,
Він знає, де в небі чорнім
небесний човен.
Розпалює люльку
і весла вставляє в кочети.
Гребе в Ерідан, а ви собі тут – як хочете.

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *