Відьма

No Comments

– Це все прекрасно, Віолето Леонідівно, але припиніть, будь ласка, підкидати під наші двері дохлих жаб. В решті решт, це огидно! – казав Іван Миколайович, скрипаль, літня людина, заслужений викладач, нервово обертаючи шию болотяно-зеленим кашне, яке слугувало йому незмінно навіть улітку.
– Я знаю, – крижаним тоном відповідала вона, випростуючись, горда, мов Жанна д’Арк перед спаленням – балетна постава була завжди з нею. – Знаю, Іване Миколайовичу, що я – погана, дуже погана людина.

– Та ну що ви, – белькотів той, бліднучи.
– Знаю, що в моїй самотній старості ніхто не прийде на допомогу. Бо кому потрібна ця огидна жирна розвалюха?
– Віолето Леонідівно, та що ви, та ви ж, – Іван Миколайович хапався за серце, його дружина – за корвалол.
Комуналка, вся ширінь скрипучих підлог, весь сморід нічийного туалету, весь незатишок кухні з височенними стелями і газовими плитками в ряд, всі коридори з протягами і голосами – сповнювалась воланням Віолети Леонідівни, мов повінню, що несеться з гір і вивертає дерева.
Між бюстиком Чайковського і томиком Міцкевича у Віолети Леонідівни лежало віяло, і вона хапала його і обмахувалась, виводячи все вищі ноти.
– Та й яка, – кричала, – врешті різниця, якщо я справді гідна такої долі? У мене радикуліт, у мене гіпертонія, у мене тяжке життя. Чоловік помер десять років тому, а дочка не поважає, бо, розумієте, – Віолета Леонідівна брала Івана Миколайовича за кашне тонкою лапкою у масивних каблучках та браслетах зі штучними діамантами, – я жахлива мати. Мені залишається тільки тихо скніти, скніти, поки милосердна смерть не визволить цей світ від такої, як я, потвори.
Дружина Івана Миколайовича, Анна Марківна, уже крапала різко пахучу рідину у кришталеву чарочку, в тоненьких різьблених візерунках якої намертво застиг жовтий жир з вічно забитої мийки. Поли широкого халату в червоних драконах і поїденої міллю пухової хустки, радше схожої на ковдру, метлялись довкола, розкриваючись, мов крила.
– Ну припиніть, припиніть, матінко, – повторював Іван Миколайович, кахикав, тупцяв довкола сусідки. Його щоки червоніли, мертвотна блідота наче спливала шиєю, а навздогін гналася кров. Руки трусились.
– Я, – набираючи повітря і відставляючи ліву руку, казала Віолета Леонідівна, – плачу ночами. Бо навіть така жалюгідна істота має ж право на крихтоньку щастя?
З її кімнати визирав інтелігентний чорний кіт, а тоді знов ховався. А тоді ішов попід стінкою мітити взуття сусідів – онде хтось забув прибрати. Його шерсть була блискуча і оксамитова, а очі нарвані, як у молодого коханця мешканки п’ятої кімнати, тої, що мала-таки грошики, але ніколи не купувала лампочок в свою чергу. Жлобиха.
Віолета Леонідівна одною рукою драматично відсувала від себе кришталеву чарочку, а другою прикривала двері, бо в її апартаментах на електроплитці щось смерділо і виливало з себе зелений та синій дим. Під дверима падала недобре припасована мітла на довгій ручці, била її по коліну – і тоді вона починала по-справжньому плакати.
– Забери мене, звідси, господи! – фарбовані руді кучері спадають на очі, затуляють обличчя, – Вночі сьогодні я думала і молилась, а тоді смерть свою зачула, знаєте, легеньку, мов пір’їнка. Хай я помру, думала, смертонька така лагідна нахилилась до мене, така, вірите, ніжна. Та не час іще. То кажіть, кажіть, яка я, не соромтеся. Скажіть, що я огидна, скажіть, що я стара зла сука, – слово “сука” вона вимовляла, наче смакувала льодяник, протяжно – “суукаааа”, і тоді повторила іще, – що сука я зла. Що ворожу чорно – де ж вам знати, що я збиралась у черниці, та не прийняли через темну мою душу.
– Ходімо, – шепотів Іван Миколайович. – Анечко, ходімо.
– Та я тобі зараз, курво, патли висмикну, – казала Анна Марківна, практична жінка, вчителька російської літератури, що уже багато років торгувала на базарі. Її сива коротка стрижка аж ставала сторч, мов шерсть у розлюченої кішки.
– Влаштувала тут. Жаб прибирай за собою, якщо ти ними сереш, – і йшла, ляснувши дверима, аж павутиння під стелею бралось маленьким порохнявим цунамі.
– Віолето Леонідівно, зупиніться, – шепотів Іван Миколайович. – Ви ж така елегантна жінка, ви ж працівник культури, ну що ви робите.
– Мене вигнали з культури обісцяною ганчіркою, – відказувала Віолета Леонідівна, томно закочуючи очі і вимовляючи слово “обісцяною” якось так наче у французькій манері. – Кому зараз потрібна культура? Все зруйновано. Ми догниватимемо з вами попід мостом, ми.. на панель підемо, – знову томно прикриті очі. – На панель. І тому я можу не соромитись гнилі і злиднів, хай світ бачить!
Молодь дивиться тільки цю гидоту, – погоджувався Іван Миколайович. – В оперу нині ніхто не ходить, книжок не читає…
Профіль Віолети Леонідівни був майже пташиний – гострий ніс, тонкі вилиці, сонце яскраво виділяло його, падаючи через прочинені кухонні двері. На тлі старої масляної фарби вона була наче намальована давнім майстром – так думав Іван Миколайович. Гарна і геть божевільна.
– Ми з вами, – сказав він, – уламки епохи, так би мовити. Пийте корвалольчик, пийте, дорогенька.
– Ви всі мене ненавидите, – зітхала вона, мов дитя, що як слід наплакалось. – Та я – лише пліснява, бруд під божим нігтем. Хто я, топчіть мене, зневажайте, ображайте. Святі люди, прекрасні, вас і діти люблять, і…
Іван Миколайович зітхав, хитав головою, забирав чарочку і йшов собі, похнюплений, наче винний.

Вона лишалась сама, вона йшла на кухню ходою переможниці. Вечірні тіні на стінах гнучко вклонялися їй, а двері відчинялись, мов замкові брами. Віолета Леонідівна зупинялась біля дзеркала, підфарбовувала губи фіолетовою помадою. А тоді, причинивши за собою кухонні двері, лишалась на самоті, відокремлена від всього цього гармидеру – ну ви знаєте. Вечірнє сонце обливало рідким золотом брудне підвіконня, клейонку в квіточки на клишоногих столах.. Віолета Леонідівна по черзі методично піднімала кришки на каструлях – нових і старих, погнутих, з порепаною емаллю. І кожній родині методично, презирливо, витончено плювала в недоварений борщ.
(c) Юлія Баткіліна
Фото SnapwireSnaps
Канал Телеграм

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *