Гостя

No Comments

У ніч скарбів, коли земля і небо
Відкриті, наче скриня прабабусі,
я чую тихі співи, і боюся,
що їм щось треба, щось від мене треба.

Тече вода в гіркі свої осоти,
Несе вінки, несе чужі надії.
І шкода, що я бачити умію,
Хоча дивлюсь на воду тільки потай.
Якби ви знали, теплі й безпечальні,
Розпалені багаттями і млостю,
Яка на всіх уже чекає гостя,
Ночами, та і навіть – не ночами.
І солодко, і страшно в край крила
Вона мене на мить оповила.

Facebook Comments
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *