Діди

No Comments

Вони зналися, мабуть, стільки ж років, скільки жили. А жили – стільки, що стільки не живуть, еге. У того, що мешкав зліва, за дверима, пофарбованими жовтою фарбою, був радикуліт, лабрадор-ретривер і дві грядки петрушки з кропом. Ще шаблюка була, старезна шаблюка, яка висіла на витертому синтетичному килимі, що ото колись наробили їх багато – з оленями, зі струмочком, і олені п’ють воду, а роги понадривались уже. То шаблюка начебто прикривала це. Трошки.

Той, що мешкав по праву руку від розсохлих дерев’яних сходів, за зеленими дверима, мав чорного кота, величезну мапу України і велику мідну джезву для кави. А так він був аскет – щоранку обтирався холодною водою і не любив м’яких крісел.
Вони зустрічались часом в садочку, серед розвішаної білизни, бузку і клумб, витоптаних шибайголовою з другого поверху. Той, що мешкав по праву руку, був елегантний збіса. Носив завжди капелюха з невеликими крисами, з шовковою стрічкою довкола тулії. Краватку-метелика носив на бездоганно білій або чорній сорочці. Той, що жив за жовтими дверима, полюбляв вбиратись у вишиванку. Іноді носив її з джинсами, іноді – зі спортивними штанями, бо так зручніше. Сідали. Вишиванковий спосміхався у вуса, довгі, сиві, жовті від тютюну. Той, що з метеликом, діставав стару шахову дошку. Обоє курили люльки, вишиванковий – погризену стару, аж чорну, не розрізнити, деревина чи пластик, метеликовий – елегантну з довгим чубуком і малесенькою чашкою.

– Що не кажіть, куме, – метеликовий стискав свої довгі пальці, перш ніж вивільнити праву руку і зробити хід, – що не кажіть, а це все дурня. Українське військо завжди вигравало завдяки звитязі, навченості, бойовому шикуванню і пороху. А молодь, що вигадує нібито характерницькі звичаї – вона просто применшує справжні заслуги своїх предків на користь якогось дурнуватого фентезі.
– Матері твоїй ковінька, – відповідав власник вишиванки – більше не співрозмовнику, а його коневі, якого саме розглядав, нахилившись на рівень стола. – А якщо я так?
– Адже ж багато чого було, га, куме? – питав метеликовий і легенько штовхав ферзя на наступну клітинку.
– А от ти кажеш, трава у мене росте там, під горобиною.. А то не трава, – відповідав вишиванковий. – Бровко, ти куди поліз? А ну кинь оте, вб’ю!
Бровко клав голову на господареві коліна в розтягнутих спортивних штанях і зітхав.
– Що я скажу вам, куме, – казав вишиванковий. – Ви невіглас, втім і під Берестечком такий були.

Наставала ніч. Отих шмаркачів забирали по домівках. Зачинялись вікна. Друзі виносили в сад великий старий барабан, потемнілий і важкий, як трясця. Брали до рук палиці і били у нього, доки сходив місяць. І співали без слів, поки надходив туман, затоплюючи подвір’я. Полишали нори сторожкі лисиці і дослухались. Подавали голос вовки у лісі. Дружина вишиванкового, велика і м’яка, як паляничка, тьотя Галя, казала: “Та хай вам посохне!” – і залізала головою під подушку.

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *