Жила собі жінка, яка не мала часу.

No Comments

Жила собі жінка, яка не мала часу. Ніколи було як слід приготувати їжу, відвідати бабусю, прочитати книгу, яка давно уже була на приміті, але працювала підставкою для чашок та сковорідок, аж поки на обкладинці не з’явилося два рівні круглі відбитки – більший та менший.

Жінка, що не мала часу, постійно кудись бігла, нашвидкуруч розмазувала туш, все встигала в останній момент, заскакувала в автобуси останньою, звільнюючи спідницю з зачинених дверей, летіла, мов скажена. «Відчепіться від мене, я не маю часу!» – та відповідала вона на всі запрошення в гості, на дні народження та в кіно. Що б не доводилося робити, вона тільки кричала й шепотіла: «Скоріше, скоріше, часу нема!» – і речі бились, падали, машини ломались, дроти рвались, а потрібні люди хворіли на грип.
На роботі часу вона теж не мала. Тільки встигнеш ввімкнути комп’ютер, а уже й вечір настав. Не думайте, що вона встигала багато. Навпаки! Що більше боялася запізнитись жінка, яка не мала часу, то менше вона справді робила. За словами «не маю часу» наша героїня завмирала, мов спляча красуня – і час справді зникав, а коли заціпеніння миналося, то виявлялось, що лишилася всього година до кінця робочого дня, а справ менше не стало. Чи – що автобус від’їжджає за п’ять хвилин. Чи – що вечеря згоріла. Подеколи це дуже засмучувало жінку, яка не мала часу, до сліз, але і їх вона витирала похапцем, м’ятою серветкою, впускаючи на землю сумочку, з якої навсібіч летіли папери – знайти напередодні носовичок зазвичай не було часу.
Та одного разу вперіщила страшенна злива. Автобуси зупинились, по всьому місту обірвало дроти, інтернет працював ледь-ледь. «А я запізнююсь, а в мене якраз катма часу!» – майже проридала дама. Та жорстокий світ не слухав ї зойків, вода й далі лилась із неба відрами, прибиральниця Марія Іванівна – витирала на третьому поверсі калюжі, інтернет – зникав та з’являвся, як дірки у хмарах – були й нема.
nevremya_back-stage
Про те, щоб і ти додому, й мови не було, але й робота не клеїлась. Жінка, що не мала часу, почала потроху прибирати на столі. Розібрала термінові та нетермінові справи, викинула зім’яті папірці, переписала розкидані по столу номери телефонів, Поки вона так працювала, злива продовжувалась. Вона нічого не могла із тим вдіяти, зате її ніхто не підганяв. Самі собою знайшлися вирішення для питань, які вона відкладала уже більш як місяць – тільки запиши, от і час є. Ще знайшлася помада коралового кольору – теж добре.
«Чому зливи не йдуть щодня» – спитала себе жінка, що не мала часу, навіть забувши побідкатись, як вона запізнюється. А потім встала і вийшла просто під дощ. Місто затягнуло сірим, і в цьому мороці тонули всі справи, термінові та не дуже. Зрідка можна було побачити парасольку чи очманілих перехожих з пакетами на головах – оце і все. Не було ні вчора, ні завтра, нічого. От що таке «нема часу», а вона думала…
Жінка, що не мала часу, бігла по вулиці, вода хлюпала в балетках, сукня прилипала до тіла, вода текла з обличчя на шию та під офісне вбрання… Часу абсолютно не було. Та й грець із ним…
Фото Тетяни Фрам.
Модель – Вікторія Шульга.
Осінній фотосет до цього оповідання…
Фінальна ілюстрація
netvre1

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Жила собі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *