Зелена коса

No Comments

Зустріти колишнього, коли ти до цього готова – прекрасно. Але вона не була готова, здається. Ладна була закотитись назад у машину, підтягнути коліна до горла і ридати, виплакуючи той жмуток шерсті, що став там, ні туди, ні сюди. Та на неї чекали, тож вона закінчила рух – перенесла вагу, встала, потягла за собою сумочку. Звісно, вийшло не так граційно, як зазвичай, але все ж таки… Відчувала, що на колготах повзе стрілка. Чи то здавалось.

“У мене на губах рожева помада, – думала вона, – на мені дороге пальто. На мене чекають. Контракт. Гроші. Найгрошовитіший клієнт за все моє життя. І ти мені цього не зірвеш. Не зірвеш. Паскуда”.Він її не впізнав. Став якийсь худий і млявий. І поруч оте руде стидобисько. Хай би вона згоріла. Добре, що сонячні окуляри все приховують – і погляд, і сльози, якщо раптом вони були…Зупинилась відсапатись в холі. Хай зачекають. Підфарбувала губи. Усміхнулась. Усмішка боліла.

В їхній оселі все було зелене – завіси і килимок під дитячим ліжечком. І, звісно, верби під вікном. Коли на подвір’ї вмикався кований ліхтар, плакучі гілки ставали золотавими, наче золотом і плакали. Вклала сина сама – не так часто виходило побути з дитиною. Коли спить – справжнє янголятко. Золоті кучерики, ніжні рожеві щічки. Зате коли влаштовує істерики, геть скидається на батька. Вона накрила малого ковдрою – зеленою, мов трава. Поклала під бочок зеленого ведмедика.

Відчинила вікно у сад, над яким висів білий стиглий місяць. Вислизнула боса, мов дівчинка. Стрибнула у траву – нестрижену, забороняла ж стригти! Трава лоскотала п’яти. Місяць грів шкіру. Маленький басейн посеред саду, підсвічений лампами, коливався, мов блакитна медуза. Вона підібгала спідницю одною рукою, другу поклала на розвилку старої верби, мов на спину коня, і легко злетіла на неї, притулилась щокою до зморшкуватої жорсткої кори. Її довге волосся, вивільнене із ділової зачіски, стало у світлі місяця зеленкуватим, шкіра – білою-білою, наче світилась крізь воду.
Залоскочу, – прошепотіла, – залоскочу.
Місяць зронив у воду пелюстку свого відображення. Залився співом невидимий соловейко.

(с) Юлія Баткіліна

Фото Peter Pyw

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *