Зима мине

No Comments

Приречена на усе це. Вона із тих,
обвітрених цими проклятими степами,
ця жінка, що в грубці палить його листи
та не палить пам’ять.

Не плач, я не в білій млі, не в краю тіней.
не бачив весни, та вірив: зима мине,
мене забувають ті, хто іще не знав,
та буде весна, для когось прийде весна,
і наші онуки спроможуться нас пізнати.
Ця жінка, немов обложений дикий звір,
мисливці ідуть на звук, заберуть сьогодні…
Оселя її – безхатченкам і траві,
в душі її – вогнепальні і ножові,
у очах – безодня.
Чекайте, прийдуть по вас, як по нас ішли,
по душі, тіла, по шеляги і лахміття.
В порожніх дворах бур’ян, кропива, полин,
у сільраді мітинг.
І пустка іде, і мовчки ідуть до сну,
і зрячі дивитись сміють лише спідлоба.
Нічого ніхто ніколи не повернув,
ні зошита, ні вірша, ні оту весну,
хоч труну його б, а…
А всім, хто від них родився, тремтить, як нерв,
болюче: “Мене нема, та зима мине”.
Зима не минає, рідко вогні горять.
Скликає до себе звір молодих звірят,
навчає безглуздій пісні: “Зима мине”.
Не зрадь її, каже, не забувай, і не…
Ми всі із таких страшних, безпросвітних нетрів,
і нам промінець проклюнувся…промінець!

Facebook Comments
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *