Злидні у потязі

No Comments

“Тиснява така, що хай бог милує. Випусти нас із запічка, дай нам свободу, добра людино”.
Їх двоє, вони мають коньяку пляшечку, якусь недолугу закуску у пластиковій м’ятій посудині.
– А можна вашої ковбаски? – питає жінка, огрядна, зі світлим хвостом, фарбованим у щось таке вапняно-біле, що аж очі їсть.
– Я ж кажу – вона не моя, – відвертаюся до стіни, заплющую з усіх сил очі. Благеньке залізничне світло все ж лізе під повіки зі впертістю жебрака, який побачив вас на вокзалі самого і поночі.
– А чия то?
– Дівчина вийшла, – я сплю, я сплю – перевіряю під подушкою гаманець і мобільний навпомацки. Це – мої амулети від продавців пива холодного, сухариків, геополітиків, експертів з реформи залізничних колій та інших дивних створінь, що їх мені посилає ніч.
– Дєвушка, – тягне хвостата, – а куди то ви їдете? В якій компанії працюєте?
Мені чомусь здається, що розтулити рота – значить пропасти тут навіки. Тому я затято сплю.
– Ми от їдемо на конференцію директорів, – повідомляє чоловік. Я пам’ятаю, що він худий, чорнявий, весь у кудлатій шерсті, мов лісовик. І на потертій майці написано “Я все зможу”. – У нас, – додає, – директорів так багато, що всі не вмістились в один готель. Довелося два винаймати.
Я уявляю, що мене нема – це бо найкращий спосіб здихатися. Я в іншому місці, де рахують овечок на безкраїх полях блідої залізничної білизни в смужку. Тут лежить тільки моє тіло і обмацує мобільний в м’якому подушковому череві.
– Слухай сюда, – каже хвостата, втомившись до мене чіплятися. – От що ти їм всім говоритимеш. По-перше, що ти – директор, який зробив себе сам, виріс із пересічного спеціаліста. По-друге, досвід. Як нацьковуєш молодших, як клієнтів муштруєш – щоб не пікнули і одразу купили. Поняв, нє?
Вони наливають, смачно хлюпають своїм пійлом.
– Я їм кажу, – продовжує хвостата, і в голосі її сичить щось таке зміїне – в моєму мареві ввижаються гострі зуби в плямах рожевої помади-вирви око та роздвоєний язик. – Кажу: не забувайте, що наша продукція лікує від всього, але не є ліками. А то проблем буде, не відкупишся.
– Ага, – погоджується він, швидко, наче його хтось тягне за язика, і язик от-от затанцює окремо. – я так і кажу – слухайте нас, ми все знаємо, ми від всього вилікувати можемо. Тільки не відповідаємо за наслідки. Бо ми не лікарі.
– Авжеж, не відповідаємо. Вони там понаприймають не того…не туди. А ти потім не потрапиш кудою втікати. Давай ще вип’ємо, колего.
– Я їм кажу – десять тисяч доларів несіть. І вони несуть у мене, – горлає хвостата жінка, прокурений голос вгвинчується в голову і там застрягає. Але я на полях овечок, одна, дві, п’ять… – І вони несуть! – кричить хвостата – її голос сповнений екстазу, але часом вона трохи порохкує, мов порося. – Несуть, віриш, Васю, мов зом-бо-ва-ні! Дєвушка, ви не хочете купити апарат, що лікує від всього?
– А хто багато ним користається, стає директором. – додає Вася. Я озираюсь, намацуючи гаманець. Вони обоє нависають наді мною, гидко пахнучи дешевим алкоголем. – Директором, – Вася качає це слово на язиці, а його супутниця облизує зуби, точно так переляпані помадою, як мені ввижалось. Я обмацую м’які боки гаманця. В мобільнику клацає месенджер.
– А можна ваші капці взути? – питає хвостата. – А то йти курити, взуватись незручно. Ви ж уже майже такий директор, як ми.
Гаманець і мобільний. Не дивитись в очі.
– Злидні, – кажу, – я хочу спати.
– А директором бути не хочете? – з надією питає Вася і підморгує. У нього один золотий зуб, а решта – гнилі трісочки.
– Капці – не дам, – кажу і лізу з головою під ковдру.
Потяг повертає мене м’яко притискає до стінки, мов у затишній норі.
На деякий час западає тиша. Я уже дрімаю, коли знов чую бурмотіння.
– А я його змусила вибачатися. ..кажу, двадцять клієнтів чекають на диво, а ви… а він пробачення просив і плакав. Каже, недостойний я довіри, не зумів вірно застосувати ваш диво-продукт. От я треба..дире…директорувати.
Бо ми диво людям даєм.. а піпл хаває..
– А я кажу – нє, в вашій ситуації тільки сорок…тисяч, ага, ги-ги… Хай несуть, здоров’я дорожче.
Мені ввижається, наче вагон став, купе оплело товсте біле коріння, зі стелі звисає могутнє віття в мереживних кулях омели. На гнучкій гілці гойдається хвостата, гидко гиргоче і облизує губи роздвоєним язиком.
Як зомбовані, несуть,.. директору.

(c) Юлія Баткіліна

Фото Pedro Figueras

Канал Телеграм

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *