Лелю

No Comments

Виходили з поля зору – невидимі й невагомі.

Зливалися із натовпами, сідали ми у вагони,

Ми не давали адрес, губили ми телефони…

Жодної тобі фори, Лелю,

Жодної тобі

Фори.

Таке тривале кохання, як місяць встає над ставом,

І ще приблизно століття потому, як нас не стане.

І ще приблизно епоху потому, як згаснуть зорі.

Ми вже прозорі, любий,

мовчання  – то

золото.

Не-існування – срібло, анігіляція – платина.

За кожен ковток світанку ми обов’язково платимо.

Мурашник солоний міста нас розчиняє в мороці.

І боги кивають мовчки,

А ми не молимось.

Над головою грозами небо зоране.

Хто тобі скаже правду? Мовчання – золото…

В темряві все знайоме втрачає форму,

І

Жодної тобі фори, Лелю,

Жодної тобі – фори…

(с) Юлія Баткіліна

Фото Pitsch

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *