Лючія і дракон

2 Comments

Присвячено Світлані Чебановій, історія на її давнє замовлення.

Туман, що починався просто за східцями корабля, був бузковий. Над ним мінилось рожевими перами високе небо. Було тепло – вітерець пестив шкіру, перламутром світились хмарки.
А поза східцями зітхав Дракон. Він прогрівався, щоб стати до роботи якнайшвидше. Він був хороший дракон, великий, хоч і не більший за корабель-дім, золотий, як сонце, з теплою лускою і глибоким, як небесна ріка, голосом.
– Драконе! – щоранку кричала йому Лючія, перш ніж почати вмиватись на снідати. – Егей, я тут, драконе!
Бо ніхто не має почуватися самотнім, ані хвилини, ані секундочки. Хай знає, що подруга вийде до нього, щойно доїсть кашу.
Коли Лючія була ще маленька – рік чи два тому – вона часто забувала про дракона, якщо захоплювалась мультфільмом або їй ставало чомусь сумно. Тепер вона знала, що друзів не можна змушувати чекати, якщо ти ще не помахав їм рукою. Інших друзів, крім дракона, в Лючії не було. Франческо і його дракон літали дуже далеко на північ. Ізабелла та її дракон охороняли Схід, де земля світиться зеленими світляками. Ідріс стеріг південь, і дуже рідко їхні шляхи перетинались так, щоб почути голоси одне одного. Іноді вони зближувались ненадовго так, щоб ставало чути по найсильнішому зв’язку – і грали в морський бій, хоч справжнє море було тільки у Ідріса. Проте важко дружити з кимось, кого ти чуєш двічі на рік.
Корабель-дім був цілковито порожній, лише завеликі для Лючії черевики і скафандри вказували на те, що колись тут жив хтось іще. Люди зустрічались Лючії, але далі, на схід, де було летюче місто, що непоспіхом дрейфувало у великих дощових хмарах над горами Гризоти або над Великими озерами. Тому Лючія знала, що вона не дракон, не пташка, а саме людина. Та вона звикла до дракона і любила літати з ним, а люди…з людьми було важче.
– Егегей, – відповідав дракон. І Лючія бралася до сніданку, а тоді заплітала дві косички – ліва завжди трохи вища за праву – і сідала в крісло пілота. Дракон був слухняний і чемний, не потребував забагато команд, але Лючія виросла в цьому кріслі, принаймні, так драконові пригадувалось.
– Гегей, не бійся, мала, – мигтів він червоними і золотавими вогниками, волав з динаміків, – ти ж виросла в цьому кріслі.
І вони закладали найкрутіший віраж, і тоді – ще один, і ще. І грозові демони тікали від них навсібіч, і знов виходило сонце.
Земля під хмарками була ворожа. Лючія знала, що спускатись туди не можна ні за яких обставин, а якщо ти опинився на землі, клич на допомогу. Там були зелень і сіра глина, дерева і скелі, яскрава вода, що вигравала на сонці, але до цього не можна було торкатись, і Лючія дивилась на все, мов в дитинстві – на далеку стелю дитячої кімнати, на яку ніколи не ступиш ногою, не торкнешся он тої заклепки, що трошки менша за інші.
– Як ти гадаєш, – сказала Лючія драконові того ранку, коли все сталось, – ми могли б одного дня сісти на землю? Ненадовго, на одну хвилиночку?
– Небезпечно, – проревів дракон, – заборонено.
Лючія зітхнула, сідаючи у крісло пілота. Паски безпеки, перевірка систем. Сонце полоскотало їй щоку і вії. Лючія всміхнулась.

Марк не вдивлявся у сутінки. Він добре бачив навіть у повній темряві і ніколи її не боявся. Бачив білого кролика, що скрадався у фіолетовій сутінковій траві, бачив лиса, який полював на нього. Хвіст лиса був роздвоєний, наче зміїний язик, і смертоносний, як хвіст скорпіона. Втім скорпіони давно вимерли, мав же хтось їх замінити.
У слабкому рожевому світлі нагрівайки густо вирувала машкара.
Марк поставив пляшечку з холодним ягодним напоєм розігріватися – дурна дитяча звичка, але нагрівальний елемент майже вічний, то чом би й ні. Над головою висіли великі літні зорі, он одна впала, чиркнувши по небу. Марк ніколи не встигав загадати бажання, встигав тільки подумати: «О, зірка!». З дитинства так було, і ще тоді він зрозумів, що йому шкода марнувати ті соті секунди, те швидкоплинне рідкісне видовище, яке навіть усвідомити не встигаєш, на пригадування бажань. Може, вони не були такі вже важливі?
«Захищати і розуміти». Він всоте повторив це, обмацуючи пальцями свій значок, єдину металеву річ на м’якому вбранні, безформному і зручному, як у всіх його товаришів. Марк був мисливцем-одинаком, але не самітником – він завжди повертався до тих, хто думав і дихав так само.
У заростях промайнула велетенська чорна туша – ці полювали безшумно, й гілочка не трісне. Марк підтягнув зброю до себе. Чекати до ранку, комарі і туман від озера – дрібниці. Головне, що дракони прилітають сюди харчуватися чистим світлом над поверхнею води, і той, якого він нагледів – теж прилетить.
Дракон молодий, ще трохи незграбний. І, думаючи про неї чи про нього, про того, хто сидить всередині, Марк відчував холод, більший і підступніший, ніж від туману.
Діти-пілоти драконів – мабуть, найогидніший наслідок повстання машин, що колись спустошило землю. Марк намагався не думати, куди могли подітись їхні батьки. Він знав, що небо небезпечне. Та кошмарні його мешканці ніколи не спускаються на землю, хіба що вони смертельно поранені. Мабуть, це єдине, що рятує людей на поверхні. Неможливо ж вірити, що то дракони. Неможливо ж вірити, що то діти.
Марк сів навпочіпки, спостерігаючи. Він знав, навіщо прибув сюди – звільнити того чи ту, що потребувала звільнення.

Це були ті, що мешкають в хмарах. Великі, чорні. Їх ні за що не можна підпускати до летючих міст, бо вони випивали енергію з усього, з чого могли. Стикнувшись із хмарольотами, місто впаде, і всі, хто живе в ньому, загинуть, бо і літаки стануть нерухомі.
Коли з-за хмар виринула перша чорна постать, схожа на птаха і на дракона, але не птах і не дракон, Лючія аж підстрибнула у кріслі.
– Уважність і обережність, – проревів дракон.
– Годі тобі! Що може трапитись!
Вони разом лягли на крило – дівчинка та її дракон, щоб гайнути навперейми, прикрившись білою хмарою, яка саме заступила сонце. Вони ставали єдиним цілим в такі миті. Лючія не пам’ятала часів, коли вона не була час від часу Драконом, а Дракон не був нею.
Чорне примарне крило хмарольота, першого нападника, ковзнуло по невидимій броні і заіскрило, деручи драконів захист і рвучись на шмаття. Ще трійко шикувались в убивчий трикутник попереду. Дракон рвучко збільшив висоту, а тоді каменем рвонув униз, до озерної води, тягнучи за собою чорних. В очах у Лючії потемніло – навіть тут, у кріслі пілота, відчувалася їхня примарна холодна лють, що випивала навіть натяк на життя. Але Лючія була Драконом, а Дракон був нею, і вони тримались одне за одного, щоб не померти кожному поодинці.
Чорний хвіст наелектризованої смерті тягся слідом, у розтягнуту на безкінечність довжелезну мить – темні обриси, райдужні згустки захмарної електрики, довгасті вихори збуреного повітря.
Дракон ревів, Лючія трималась за дракона.

Він був надто спокійний – і поплатився. Марк побачив дракона, як тільки той вийшов з великої темної хмари і гайнув до озера, аби зависнути над ним і пити силу води. Але слідом, просто на хвості у чудовиська висіло трійко тих кошмарних демонів з-поза хмар, яких досі Марк іще на власні очі не бачив.
Чорна зграя, що полювала на таку велику здобич, не мала б його зачепити – проте зачепила. Повітря стало густим і холодним, як вода, що уже майже замерзла, і їй бракує тільки одного отого камінця, кинутого з берега. Марк перестав відчувати руки. Марк більше не чув ніг. Побачив, як згортаються поруч листки лісової суниці, вкриваючись ожеледдю – і сил злякатися у нього вже не було. Тільки трохи здивуватись, що переляк не ворушиться всередині змерзлого нутра. Його трусило б – та не трусило, тіло було уповільнене, неживе.
Він лежав горілиць – і загибель його була така близька і жодним чином не хвилювала..
Прокидався повільно. Реальність кинули на нього, як гарячу воду на замерзлі руки – пригорщею болю. Руді кучерики, маленький носик, ластовиння, золоте, розсипчасте. Це обличчя схилилось до нього, і він розрізнив слабкий запах вівсяної каші.
– Хто ти? – ледве розліпив губи.
– Я – друг дракона, – відповіла. – Ось, солоденького з’їси і одужуватимеш.
Весела, мала, конопата. Несе якийсь напій в склянці з метеликами. Комбінезон рожевий, черевики – жовті, стукотять по залізній підлозі. Великі вікна ллють стільки світла, що можна збожеволіти.
– Земля зла і небезпечна. Тому ти і захворів. Не можна торкатися землі.
Марк заплющив очі, бо більше не міг дивитися.
Тоді прокинувся уже впевненіше. Все боліло – але терпимо. Склянка з метеликами стояла в узголів’ї і відбивала зайчиків просто на щоку Марка. Зіщулився, бо сліпило. Відсунув склянку.
– Драконе, він живий! – він тепер роздивився цю малу. Сиділа в велетенському кріслі серед вогників – високо над його головою. Тоді крісло безшумно опустилось, і стало видно дівчинку в рожевому комбінезоні. Під пахвою – лялька з довгим волоссям, в бантиках і бусах. На ногах – ці бісові жовті черевики, важкі, певно, з магнітами про всяк випадок. Він пам’ятав, як вдягали цих дітей. Цих роботів.
– Я живий, – Марк сів, хоч це не було легко. Голова крутилась.
– Тебе мало не зжерли чорні хмарольоти. Як ти опинився на землі?
– Я живу там.
– Отакої! – дівчинка стрибнула на підлогу. Скільки їй? Він погано визначав вік дітей, таж це – андроїд, хтозна скільки сотень років вона тут…без надії на звільнення. – Але на землі не можна жити, вона отруйна. Дракон забороняв спускатись по тебе.
– Не вся. Та люди завжди жили на землі, небо для нас не природнє.
– Які цікаві казки ти розповідаєш. Ти мусиш зі мною пообідати! Драконе, уже час мити руки?
– За п’ятнадцять хвилин і вісім секунд, Лючіє, – проревів грубий голос, неприємною луною відбиваючись від стін і б’ючи в зболілу маркову голову.
– От, бачиш. Помиємо руки – і ти розповіси мені історію спочатку.
Це був не дракон, щось набагато просторіше – металеве, з переходами і кімнатами. Цей корабель набрав висоту, і земля звідси була маленька, як розмальована карта, що її Марк мав при собі. Кольорові клапті, нічого серйозного.
Обід парував на довгому столі, де точно мали б сидіти ще люди, окрім Лючії. Та не сиділи.
– А де всі? – спитав Марк.
– Тут тільки я. Лише діти можуть ганятися з чорними наввипередки, – знизала плечима Лючія. – Я завжди була тут сама. Ти добре помив руки? Покажи, отак і потім ззаду.
Дракон мовчав, але вони були всередині втіленого жаху – і оця їжа невідомо з чого, наваристий суп та пампушки, і стіл, і Лючія.
– То на землі є люди? – напихаючи рота, поцікавилась вона. – А діти є?
– Авжеж, і багато. Проте вони змушені ховатися під землею, поки не змужніють. Бо на поверхні багато небезпечних місць і чимало істот, які можуть завдати непоправної шкоди.
– Під землею? Без сонця? Це так сумно!
– Направду ні. Вони бавляться разом.
Лючія відклала молочно-білу ложку і замовкла.
– Добре. Бо тут у мене є тільки дракон, – сумно повідомила вона згодом і почухала кінчик носа. – Але тепер є ще й ти. Ти знаєш якісь ігри?

Коли вона заснула в своєму дитячому ліжечку, рожевому, як її комбінезон, пілот цієї громадини, андроїд, дитина, Марк підійшов і нахилився, слухаючи дихання. Він хотів її врятувати, вона була варта порятунку.
Все було придумано заздалегідь. Він ніколи не збирався лишитись після цього живим – та тепер треба було. Принаймні щоб жила вона, ямки на щічках, лялька під пахвою – мала, схожа на сестру чи доньку, яких у нього ніколи не було.

Марк вийшов зі свого заціпеніння тоді, коли корабельне нутро затопило рідке біле світло від місяця. Прокреслило тіні металевих конструкцій, лягло плямами на підлогу. Повновидий, байдужий, місяць висів десь над прозорою пілотською кабіною. Тут все було так близько – зорі, місяць, неприродні темні хмари. А земля – далеко.Він уже навіть не мав часу задуматись про те, як сказати це дитині.
Ласо на драконів не допоможе, коли ти в такому місці. Але вибухнути воно здатне так, що мало не буде. Казали, оте, що вирує всередині, стиснуте до безкінечно малої крапки, витягнуте з переможеного чорного. Марк не вірив, але знав, на що здатне оце досягнення підземних вчених. За всі часи ним роздобули лише одне пекельне створіння, але деталі з нього оживили ціле місто. Тепер лише треба зрозуміти, як вибиратись звідси разом із нею.
Чіпляючись за сухі металеві ребра, Марк вліз вище, роздивився пульт пілота. Тут мав бути принаймні один човник, і теоретично він би міг занести сонну малу туди. Дракон, відчувши загрозу, напевне катапультує обох, якщо його творці про це подбали. Якщо ні… Він тримав тонкий синій ґудзик ласо в руках, шукаючи, до чого його примагнітити, щоб запустити, і все ще вагаючись, коли…
– Марку, ти впадеш! – вона стояла внизу – боса, розкошлана, з лялькою. – Що ти там робиш? Не можна дорослій людині лізти так високо.
– Розумієш… мала. – сів. Склав руки на колінах. Запхав руки в кишені. Не потрапив. – Ти..справа в тому, що ти – андроїд. Ну…штучна людина, створена, щоб ..літати на цьому…драконі. Вони не спитали тебе, чи ти цього хочеш. Не спитали, чи ти готова жити так завжди. Забрали у тебе землю.
– Чекай, – прошепотіла Лючія. – Як то андроїд? як то штучна?
– Тебе створили, щоб водити дракона, – він сам відчув, як зрадницьки тремтить голос, і це було огидно. – Та чи ти сама хочеш бути в небі?
– Ти дивний, – і ні сльозинки. Хоча очі стали, мов блюдця.
– Я прийшов звільнити тебе.
– Як лицар із казки?
– Я і є лицар. Лицар ордену, що бореться за свободу, яка б істота не була поневолена, – він ще тримав ласо між вказівним і великим, коли говорив з нею. Лючія ще розглядала його довірливо і трохи сонно.
– Лючіє, лягай! – проревів дикий голос, заповнюючи все між химерними переборками корабля – і корабель каменем полетів униз, притискаючи обох до залізної підлоги.
Тривожні вогники мигтіли, мов скажені, згори вниз, згори вниз. Марк упав, ґудзик ласо відкотився до протилежної стіни, нудотна важка сила падіння притисла всіх до корабельного нутра. Тільки чутно було, як вдарилась об стіну крихітна надія. Дзень, клак.
– Лючіє! – провив голос, корабель набрав висоту – і Марка підняло над підлогою, а тоді гепнуло. Лючія поповзла на карачках геть від нього, спотикаючись об власне волосся. Скосивши очі, Марк побачив – вона шукала крісло, найбезпечніше, найзвичніше місце на кораблі. Знайшла, влізла в паски безпеки, мов пташатко у гніздо.
– Тримайсь, – волав голос, і у Марка не було жодного шансу підняти голову. Вгору-вниз. Врешті його знудило, а тоді ще. По обличчю пробігло щось схоже на павука – не такого вже й здорового, на болоті неподалік від дому й не такі водились.
Корабель зупинився тоді, коли ота штука підібрала ласо і ковтнула.
– Говорить дракон. Ти вбив би нас, падлюка, – цей голос був абсолютно людським. – Ти б занапастив нас, якби не зволікав, так?
Марк мовчав. В кодексі його ордена нічого не було про те, як говорити з драконами. Дивився на дві рожеві п’яти, що звисали з пілотського крісла. Знав, що все скінчено.
– Ти не хотів їй зашкодити, тому загальмував? Кажи!
– Та що ти таке кажеш, – пискнула Лючія. – Драконе, ніхто б нас не вбив.
– Увага та обережність, – проревів дракон.
– Захищати і розуміти! – крикнув Марк, який краєм ока завбачив те павукоподібне, що поглинуло ласо і з ним – всі шанси. І вдарив гострим краєм ліхтарика, що його завжди носив у кишені. Це був такий ліхтарик, щоб за потреби вбити навіть молодого лиса. Він міг би повернути ласо собі, а відтак – і контроль. Павук на увесь свій перламутровий панцир вибухнув білими бризками. Синього ґудзика серед них не було.
– Ти жалів мою дівчинку – а я тебе пожалію, – проревів дракон, і це – останнє – запам’ятав Марк. Бо далі був удар током і темрява.
Він опам’ятався на жорсткій землі, серед нічного туману. Важку голову трохи охолоджувало вологе нічне повітря. Десь поруч полював лис, отже довелося зібрати залишки тепла і здорового глузду, щоб знайти спосіб пережити цю ніч.

Лючія лежала обличчям униз. Тіло корабля-матки тремтіло під нею, гуділо теплим звичним гудінням, як завжди, коли корабель отримував інформацію про присутність живого на борту.
– Ти – моя людина, – провібрував дракон просто їй у комунікатор, а наче – у вухо, наче сів хтось поруч, наче торкнувся плеча. – Моя людина, Лючіє.
– А як же Марк? – хлюпнула Лючія. – Він казав, що я штучна, що я…
– Марк – дорослий. – озвався дракон. – А дорослі часто не розуміють, хто насправді тут штучний. Ну, хіба ти не любиш солодких пластівців? Хіба ми не гарно граємось щодня? Хіба ми не завжди разом?
Над землею розвиднювалось. Хмари ставали золотаві й рожеві.

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

2 Replies to “Лючія і дракон”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *