Усяке диво спонтанне …атож …атож
Ну візьмемо ось для прикладу острів Крит,
Коли Мінотавр полишає свій лабіринт
Над Критом липневий дощ,
Сідає в автобус, жовтий… а чом би й ні.?
Коли постмодерн і тануть льодовики…
І сонце йому, мов рибка на глибині…
Покинув тюрму – тепер і себе покинь.
Коли ж Мінотавр облишив свою тюрму,
Коли в бірюзовім морі ключі ховав…
Він думав, напевне: “Боже! Кінець всьому!!”
І ще психотравму кілька літ лікував…
Нема в ньому нині помсти. Минуле стерто.
На ранок п’є каву. Ввечері – клубний час.
В обід йому хочеться пару підлітків зжерти,
Та лабіринти маряться по ночах…
І як він у місячнім сяйві лежить навзнак…
І пил віковий його огорта, мов шовк…
І ЯК йому треба ключик з морського дна.!
І в теплу тюрму з холодних нових стежок…
На Криті лютневий шторм завиває зле.
В музеї дрімає сторож, і все закрито…
І все би банально сумно було б, але..
Але Мінотавр не купить квитка до Криту…
Він снитиме лиш, як пахне вином з таверни..
І як під дощем тремтить галузка у лавра…
Якби ж то тюрма облишила Мінотавра..!
Але то… невдала казка для постмодерну.
Переклад українською – Світлана Загреба
Фото Lukas Bieri
Facebook Comments
