Не до мене

No Comments

– Всі колись та лягають в землю і сплять в землі.
Боже, можна не буде смерті узагалі?
Хай герої несуть неушкодно свої знамена…
– Мабуть можна,  – каже, – це не до мене.
І коли відбиває серце останній такт,
я не хочу, аби вони помирали так –
без надії, не відомщені і безіменні.
– Розумієш,  – каже, – це не до мене.
– А усі, хто лишив домівку на кілька днів,
хто знайшов собі тут притулок, а серце  – ні,
і не гріють чужі кімнати, чашки та меблі…
– Мені шкода,  – каже, – це не до мене.
– Всі, хто плаче, і хто загинув, і хто без сил,
кожен в неба лише життя і тепла просив,
чи не був би в твоєму світі доречний кожен?
– Я багато чого зумів, та цього  – не зможу.
– Хто створив наші руки з глини, снігів, імли,
хто у душі вмішав суниці, росу, полин
і уміння чинити смерть і нести надію.
Що ж ти вмієш, творцю світів?
– Та оце умію.

(c) Юлія Баткіліна

Фото Wolfgang Stemme

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *