Не кажи нікому

1 Comment

Змієдіва танцювала на тому боці броду – і не збиралась зупинятися, не втомлювалась уже деякий час – Мирослав встиг кілька разів кліпнути, відсапатись, затримавши подих, переступити з ноги на ногу. Її шкіра здавалась блакитнуватою, блідою, як в потопельниці, але це не відштовхувало. Численні блискучі підвіси важко перетікали довкола її гнучкого тіла і по-гадючому чорного волосся, кинджали за поясом мокрої сірої сорочки, здавалось, теж були гнучкі, мов з м’яса, а не з криці. Танцювала без музики, без співу, мовчки, на догоду тільки собі. Мирослав почухав вкушений комахою ніс. Він був буденний поряд з нею.

Охороняв брід,через ріку, яка відділяла підданих Птаха від тих, хто служив Змієві. В кишені – черствий сухар, в руках – простий меч, короткий і грубий, мов металеве поліно.

– Закрий рота, муха влетить, – сказав Терен і штовхнув під бік гострим ліктем. Сухорлявий, зі шрамом навскіс через усе обличчя, нещасний потвора Терен. -Щось гірше влетіти може, якщо не завалиш пащу, кажу.
Мирослав був молодший, він ні слова не сказав. Відвернувся – а тоді знов – через плече. Змієлюди часто танцювали в ріці, поклоняючись якимсь своїм богам, але рідко можна було зустріти самотню танцівницю.

– Вони спалили три селища на Пісках, – Терен штовхнув його знову. – Вони торік забрали в рабство два села нижче за течією.
– Але ж ніколи не нападали на наше, – Мирослав зрозумів, що от-от шубовсне в ріку – лишалось півкроку, отак замилувався. Смикнувся назад, на берег. – Вони просто танцюють тут.
– Просто танцюють? – голос Терена був сповнений погрози, якоїсь такої, що нічого подібного Мирослав досі не чув.

Озирнувшись – знехотя – він побачив, що Терен тримає руку на ножі, і пальці затис, мов кліщі, аж кісточки біліють. Чи сонце так блимнуло з-поміж зелених віт, щедре літнє сонце. Дерева майже утворювали арку над рікою, але світло з невеличкого просвіту було досить яскраве, щоб змієдіва сяяла, мов справді вкрита лускою. Мирослав раптом ясно усвідомив, що за цю красу Терен ладний його вбити.
Плюскіт води нагадував Мирославу про танець змієдіви, навіть коли він уже не дивився в той бік, а дивився на Терена і думав, як цей скалічений людець може не бачити краси в ріці, в жіночому тілі і в танці, яких не вміють дівчата на цьому березі.

Терен вдивлявся в берег і мовчав, він не міг не бачити того, чим розквітав брід.

– Ти часто на них задивляєшся. Це не дивина, – кинув спокійно. – Бо ще не їв тої каші, що я. Поживи з моє, позашивай стільки ран.

Минув день. Вечоріло. Прийшли і пішли охоронці берега, ті, що читали сліди на сухій і вологій землі, і обходили ріку щодня і щоночі. Довгі луки за їх плечами відкидали тіні, мов крила. Та Мирославу здавалось, що крила ті – потворні. Надбігла дочка Терена, гарненька Забава. Прийшла й пішла собі, тільки кущі зашерхотіли. Мирослав побачив віспини на її обличчі, а обличчя – наче в тумані, і в тумані – гнучку поставу, що майнула лісом.

Змієдіва не виринала більше з тіней і осоту. Не дзвеніла.

Розпалили багаття. Поїли. Каша здавалась Мирославу груба, мов земля. Надто жирна.

Терен мовчав. Ні повчань, і історій. Мовчки ліг подрімати – збуди опівночі, мовляв.

І от тоді, як вийшов до його самотньої сторожі хижий місяць-зміїне ікло, з’явилась вона. І стала мовчки – і місяць освітлив її всю, облив рідким сріблом і білою солодкою отрутою.

Мирослав, твердо вирішивши, що вдарить Терена, якщо той заступить дорогу, увійшов у холодну, свинцеву від дощів річкову воду. Під ногами був слизький мул, аби не втопитись, упавши. Кілька невірних кроків – і от вона, змієдіва, річкова танцівниця. Молоденька зовсім, шкіра ніжна, мов пелюстка проліска, личко з пухкими щічками, очі глибокі і чорні, срібні браслети по лікоть. На середині річки зазвичай вели перемовини, під прицілом луків з обох берегів, як годиться.

– Не кажи нікому, – прошепотіла вона, і срібло на руках її дзенькнуло ніжно. Зуби по боках передніх у неї були загострені, як у змії, отже – повнолітня.
– Про що? – спитав Мирослав, задивляючись – тепер зблизька – на її гнучке тіло, на підвіску у вигляді мушлі там, де під шиєю утворюється спокуслива ямка. На блиск срібла і сині холодні очі.
– Не кажи нікому, – язичок облизав гострі зуби, вологі, білі, як перли. – Мої мене покарають, якщо побачать. Та зараз – нікого нема. Всі на риболовлю пішли.
– І мене, – відповів Мирослав, – і мене покарають.
– О ні, він не посміє, – прошепотіла, знов приклавши язичка до зубів. Вона була чарівлива і шепелява, наче на коштовному смарагді лишили тонку подряпину, схожу на зелену гілку чи квітку латаття… – Він не посміє…
Їхні руки переплелись, її мокре волосся лоскотало Мирославу ніс. Терен спав і не чув – і тільки це відчуття муляло Мирославу, отетерілому від близькості цієї зміїної краси. Муляло, як муляє камінець в чоботі. Це була найпрекрасніша розмова, якій надокучав камінець.

– Я так часто бачу тебе тут, – прошепотів Мирослав. – Ти так гарно танцюєш. Хто навчив тебе так танцювати?
– Ми всі танцюємо змалечку, бо танок відкриває світ, робить його інакшим, більшим і привітнішим.
Вони уже йшли річковим руслом під руку, наче друзі, які давно не бачились. В золотаву воду повільно сідало сонце, рідким золотом просотуючи павутиння темних віт.

– Я хотів би змалечку танцювати, як ви, – сказав Мирослав. – Але війна. Дійсно, той, хто танцює, як ти, бачить більше і чутливіший до всього красивого.
– Війна, – гірко відповіла змієдіва. – Клята війна, хіба вона комусь подобається? Наші змієнята гинуть, наші будинки руйнуються, а хто виграє від цього? Лише наш князь, що збирає свою данину на озброєння, лише ті, хто… О Велика Зміїце, що це я кажу. Хіба тобі цікаво все це? Ти, певно, ненавидиш нас за все, що ми зробили твоєму народу…
– Ми теж потерпаємо від війни, – відповів Мирослав, і золота заграва вливалась в його кров і шуміла там. – Ми б хотіли зупинити її, жити в мирі, але ж це ви не даєте нам..
– Змії були на цих землях до вас, – відповіла змієдіва. – Ви палили свої багаття, ви змушували нас ховатися. Але хто згадає про це тепер?
Ви забирали нас у рабство, – відповів Мирослав, відчуваючи, що сам не вірить в свої слова. Перед ним була жива, мокра дівчина, до нижньої губи якої пристав листочок річкової трави, а на грудях блищали краплі.
– Ви не залишали нас у живих, – прошепотіла вона. – Ви нас не милували. Бо ви не жалкуєте краси, ви не любите її. Ви молитесь своїм грубо вирізьбленим богам і дивитесь тільки під ноги.
– І це так, – сказав Мирослав, якому голова уже йшла обертом. Сказав з легким серцем, бо відчував так, як вимовив, і бути таким мізерним поряд з нею, мати таких мізерних богів було легко. Він хотів доторкнутись до величної краси, і краса доторкнулась до нього.
Вона не вкусила його, як змія б мала – бо все ж змієдіва була людина. Але маленькі, неочікувано сильні руки перехопили зап’ястки, і Мирослав захолов, мов окріп на морозі. Саме захолов. Кров не просто зупинилася в ньому, а зупинилась до болю різко. Він відчув, що падає з висоти, до ніг цієї срібної дівчини, і відтепер вона – господиня його всесвіту.

Руки і ноги йому стерпли, кров гупала в скроні, наче голову Мирослава топтав важкий чобіт. Світ дрібнився в його голові на дрібні скельця, і кожне відображало змієдіву, довершену, мов кинджал.

Тоді, на межі смертної спраги, яка ставала потроху світом, Мирослав почув, як Терен співає, журливо і протяжно. Спів вливався в жили і ставав новою кров’ю. Спрага відступала, шиплячи, мов змія, і вчувалось у темряві, ніби дзвенить срібло.

Розвиднілось не скоро.

Мирослав ледь посилив підняти голову, все боліло. Терен роздмухував багаття, що уже пригасало під казанком. Заварював якісь трави. В лісі повільно світлішало.

– Не кажи нікому, – прошепотів Мирослав, ледь розліпивши пересохлі губи. – Будь ласка.
Терен сів якнайближче і нахилився над ним.

– Не скажу, – голос його був шорсткий, мов камінь. – Якщо ти більше не утнеш такої дурниці.
– Соромно, – прошепотів Мирослав.
– Соромно бути їжею, – додав Терен. – Ти був їдлом, стравою, розумієш?
Мирослав не відповів. Поклав важку голову на руки. Світанок, що насувався на землю, був поки що нестерпний.

– Чому вони такі гарні, чому так ваблять до себе? – прошепотів в складені руки.
– Бо вони нами харчуються, якщо впіймають. Тож мають якось наблизитись, – відповів Терен. – От хильнеш зараз цього пійла, і полегшає. До когось дружити лізуть, комусь підсунуть дівчину, комусь – запропонують товару небаченого. Аби тільки крок зробив назустріч.
– І ти знав?
– Знав. Так само мій навчитель колись дозволив мені, а йому його старший. Більшість не перевіряє. Заповідано не наближатись до змієлюдей – вони й не наближаються. Та ти не такий. Ти завжди хотів би все спробувати сам – чому те, чому інше. Значить, ти мав перевірити і померти або вижити. Розумієш? Ті, хто робить так – потрібні. Вони знаходять нові землі і нові лікарські рослини, вони оволодівають наймогутнішими чарами. Якщо тільки…виживуть і набудуть обережності.
– І ти…милувався змією? – Мирослав сів. Світ обертався довкола нього, як обертається довкола хворих і тих, що з’їли священних грибів, аби побачити приховане.
– Я любив її, – Терен відвернувся, щоб сховати потворний шрам. – Не кажи нікому.
Він встав. Сонце піднялось високо, і світ був золотий. Не срібний. Не отруйний.

Фото Moritz Bechert

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

One Reply to “Не кажи нікому”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *