Осіння дорога

No Comments

Тепер засинає місто о пів на сьому.
Мисливцям не слід п’яніти – потроху сьорбай.
Повільно ціди цю густу безнадійну мряку,
і осінь люби до найглибших її подряпин.
Слова її неправдиві, криві люстерка,
і пристрасть її, горіння її нестерпне.

Бо спогади кращі скоро стають старечими,
бо всі, хто іде в дорогу, уже приречені.
Ти знав цю біду, самітнику, брате-вовче,
тримався за смерть, не вміючи смерть назвати.
Горять у тумані осінньому димні ватри.
Здобутки і втрати лягають на мідні ваги,
і темна пора розгортає крило співоче.
Дивись, як повільна туга бере фортеці,
бо врешті така безвихідь – уже мистецтво.
Дивись, як лягає листя і живить корені,
бо врешті усі загиблі – таки нескорені.
От у осені смак вина, полину і терну – і
Світанок росте з холодного ґрунту темряви.
Люби цей вологий вітер, що б’є в обличчя,
люби потойбічний шурхіт у бересклеті…
Богиня осіння не вибачає лестощів..
Неси до країв туманних сталеве лезо,
тобі пощастить,
мисливцю,
бо осінь кличе.

(с) Юлія Баткіліна
Фото Johannes Plenio

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *