Цього разу наш експеримент з Марією Микицей несподівано став коротким романом. Такого у віршах ми ще не робили. І досвід цей тим паче дивний, що це не планувалось, вийшло спонтанно.
Вночі підступає гірко, під саме горло,
Із серця росте скривавлений живопліт.
Вона йому пише рідко. Трамваї, готика,
Скупі, нерозбірливі, майже забуті літери,
Чоботі важкі в під’їздах гу-гу, гу-гу,
Оглухни, осліпни, нишкни, не слухай гуркоту.
Вона йому пише, як розцвіли герані,
Здорожчали яйця, борошно, маргарин,
Як Зося плете шкарпетки, світанки – ранні,
А зливи з небес розлючено ринуть в ринви,
В садах – голосні дітиська, повільні равлики…
Нічого – про тих сусідів, кого забрали.
Весна прогризає кригу. Новин немає.
І він – невідомо де, та у них роман.
Марія:
Роман, що почався коли? Вже ніхто не згадає
А з чого ? Здається, того дня вона впала,
Бо зламала каблук,
Потім йшла через місто боса і нетутешня
Слухала дзенькіт веселих трамваїв
і серця тихий стук
Здається купила морозиво, здається загубила сережку
Ловила на собі здивовані погляди людей
Перейшла через міст, ступила на теплу стежку,
Побачила, як під ноги котяться сотні мініатюрних сфер
Здається, майбутніх зірок, яким скоро вирушати на небо
Здається, він був їхнім пастухом, бо мав ціпок і пса,
І флояру за поясом, і голос – як найніжніша травнева трава…
Я:
У середмісті темна дзвінка бруківка,
Двері, церкви, крамниці, крихкі світанки.
Світом летять зітхання і сунуть танки,
Всім нам лишилось мало – а саме – скільки?
От і пишу я – світло сотає нитку,
Тиша мотає нерви, та це ж бо травень.
Що нам ті заворушення і тирани,
Що нам іще сто років по світу нипати…
Тягне поштар легке шерехке зізнання,
Хтозна, куди приб’є його лютий вітер.
На підвіконні жовті прив’ялі квіти,
А за вікном життя – молоде та нарване.
Треба в шпиталі вправних, я дуже втомлююсь,
А по майданах тяжко тече історія…
Марія:
Води несе невидимі і незримі
за течією пливуть мрії і сподівання
стрічки яскраві сорочки вишивані
листи недочитані барвінок зелений
якби могла – понесла б грудки землі
чорної і масної
мішки зі збіжжям у сховках
зброю у схронах
з гір на долину до Чорного моря
до Божого серця.
ми не останні й не перші,
ми ті, хто зачинить браму,
хто вогнище на найвищій вежі розпалить
до бою стане і не загине,
назавжди птахами у небо полине.
Я:
Вас не застав. Порожня лунка кімната.
Биті дрібні склянки і побляклі слоїки.
Вікна повилітали. Якої логіки
Ще нам шукати, як мені вас впізнати?
Вижив. Кульгав. Димлю, немов дідько з пекла,
Спльовував гіркоту і сварив сусідів.
Хто в цьому місті досі на місці всидів –
Мовчки повідвертались, хотіли спекатись.
Шмаття шпалер, розтрощена порцеляна,
Може, по смерті теж стаємо хрусткими?
Хто породив нас – часу під ноги кинув,
суне він, суне – і ні над ким не зглянеться.
Сукня – така достоту – їй-бо, така…
Більше я їх не хочу уже гукати.
Марія:
відтоді все так змінилось
лиш порожнеча і пустка
сни- гарячі й нестерпні
страх – липкий і підступний
у мені мене так мало –
прозора легка оболонка
ще трохи й її не буде…
Наше найуспішніше плетиво можна завантажити або придбати через сторінку на Facebook. Раз і два.
