Поки всі накривають пишні свої столи

No Comments

Поки всі накривають пишні свої столи,
Поки свято, неначе птах, вислиза з долонь,
Він лягає собі на пагорбі долілиць,
І обходять його – босоніж і посолонь

Всі минулі, усі загиблі, вина і гнів,
Всі, що вийшли на вічні лови до сірих хмар.
І вона, що завжди ховається в глибині,
У яку зазирнув би сам, тільки сил нема.
Нахиляється і шепоче: «Яким ти став!»
І торкається білих шрамів його старих.
І цілує, немов коханка, його вуста,
І цілунок її отруєний і горить.
Вірно кажуть, побратись бідному – ніч мала.
А самітнику вдвох до рання – і поготів.
З першим світом зникає, наче і не була,
І іде він, неначе більшого не хотів.
Наче в чаші, в похмільнім місті вирують сни
Юнаків і подруж, п’яничок і немовлят.
Він шепоче: «Я йду щоразу, і хто б спинив,
Та якщо я спинюся сам, то чого задля?».
Тільки вітер цілує скроні: «Яким ти став…»
Після свята завжди похмілля, та що свята?

Facebook Comments
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *