Про мову та бабусь: історія перша

No Comments

Про бабу Фросю, привид комунізму та дефіцитні казки


Як за класичними уявленнями дитина долучається до української мови? Бабусині казки, пісні та замовляння, звісно. Мамині колискові.
Аж два рази.
Від прабаби Фросі, мами маминої мами, я дійсно почула перші в житті слова українською, але цього не пам’ятаю, мені було від народження кілька днів. Розповідали.
“Гарна дитинка, але ж жиденя”, – виголосила прабаба Фрося, побачивши згорток з очима. І більше ніколи при мені не говорила українською. Вона нею взагалі крім того дня ніколи не говорила. Та і слова економила.
Якщо хтось міг би уособити Привид комунізму, що совається туди-сюди Європою, то це прабаба Фрося. Викладала історію партії, а прадід – просто історію. Центром її життя і думок у кооперативній двокімнатній квартирі, де мешкало старше покоління, була чистісінька громіздка шафа, в якій окремо від решти книжок зберігалось повне зібрання творів Леніна, повне зібрання творів Маркса і, здається, щось там Сталіна. Сива, аж біла, пряма, наче ковтнула швабру, прабаба ніколи не співала пісень, не розповідала казок і взагалі зверталась до своїх праонуків тільки за необхідності. Зараз у мене є, можливо, хибний спогад, що прадід до нас взагалі мовчав. Проходив з кімнати в кімнату, мов срібна примара, і всідався десь у крісло.
Він був родом з Кам’янця-Подільського, вона – з Білої церкви, як і де вони здибались, історія мовчить. Жодних оповідок про закоханість, юність, жодних спогадів. на всі питання у прабаби була одна відповідь – “много будешь знать – скоро состаришься”. Подружжя Кошовенків наче змовилось вічно мовчати, і мабуть моя запальна бабуся, котра не стишувалась ані на мить, стала їм помстою природи за все затамоване. Тому стосунки між бабою в прабабою з прадідом були ну дуже так собі.
Розваг у прабаби маленьким нам пропонувалось дві – тихо грати в кутку або по колу читати безкінечну тоненьку книгу “Наш Ильич”. Це була збірка оповідань про Леніна для дітей – про веселого дідуся, який 1) носив колоду, 2) їв хлібні чорнильниці в страшній царській тюрмі, де теж либонь примушували в’язнів пити молоко з пінкою, 3) мотивував дітей доїдати, 4) переховувався в курені. Ще ми вчили пісні “Матрос-партизан Железняк”, “И Ленин такой молодой” та “Вставай, страна огромная”. Перша казка, яку я почула, була така: дєдушка Ленін придумав, як зробити так, аби всі жили добре. Дєдушка Сталін зрозумів його невірно, і від того були неназвані та не дуже добрі наслідки. Але наступні дєдушки повернули все назад в правильне русло. Все, що випадало з цієї програми, могло викликати у нашої крижаної прабаби дуже страшну агресію. Якось, наспівавшись пісні про Железняка, котрий йшов на Одесу, а вийшов “к Херсону” з неабиякими наслідками для світової революції, я придумала бомбезну гру: треба врятувати пораненого матроса, щоб він не помер. На три роки молодший брат поки брав участь у всіх іграх тільки тим, що рачкував слідом за мною, але він цілком годився в спільники. Отже я повзла під столом по-пластунськи, штовхаючи попереду вазу для квітів, за мною рачки рухався малий Стас, коли нас застала прабаба Фрося. Довелося пояснювати, що ото в вазі лікувальне морозиво, яке поможе Залізнякові встати на ноги і таки відшукати Одесу.
Прабаба зблідла і замахнулась на мене, але не вдарила.
– Прекрати немедленно! – це був не крик, а гарчання, і мені на якусь мить здалося, що зараз вона мене з’їсть. – Не смей! Он был ранен и умер – умер!
Логічно, що бабуся теж казок не знала. Тому переказувала мені книжки, які читала підлітком, і фільми, які дивилася будь-коли. Її героями були Штірліц, радистка Кет, Невловимі месники, Робінзон Крузо. Також охоче розказувала про війну, яка прийшлась на її підлітковий вік – та прабаба ці оповідки не схвалювала. Ще дві казки придумала мама: вона казок теж не знала, що логічно, зате мала багату уяву. Але ж це мало. Втім ніщо не лишається порожнім, так і дитяча голова знайде, чим себе напхати.
Я рано навчилась читати, і так отримала доступ до Буратіно, Перро з Попелюшкою, обмежено-обраного Андерсена і до маминої фантастики. А ще була “Вечірня казка” – дві. Казки мені розповідав телевізор. І якраз він раз на день говорив зі мною українською. Прабаба вважала, що дві “Вечірні казки” – це малим занадто жирно, але бабця нас любила і дозволяла. З восьмої до десятої ми завмирали перед екраном. Спочатку були Хрюша і Степашка, а тоді “Вечірня колисанка”. Прочитавши в дитячій книжці, що в СРСР є п’ятнадцять республік, я зробила висновок: в одній з них діти розуміють тільки російську мову. Отже, подумалося згодом, у них має бути тільки одна вечірня казка. Мені було дуже шкода тих невідомих дітей. Вони втрачали цілий один мультик щовечора – а скільки ж то на рік?
Тому до семи років я українською ніколи не розмовляла, але аж бігом її розуміла. Якщо вам в кращому випадку припадає на день два мультики, ви так чи сяк прилаштуєтесь.
Згодом у мене з’явився грубезний том під назвою “Сказки народов СССР”, а ще я навчилась розповідати казки сама собі. Бути автономним у світі із браком казок – дуже вдале рішення. Ну а згодом мене допустили до дитячих казкових фільмів, і це було уже цілком добре.
У першому класі я виявила, що паралельний український клас має на свята шикарні вишиванки, виступає на сцені з піснями та й взагалі набагато краще проводить час і стала просити перевести мене туди.
– Только через мой труп, – хрипко повідомила прабаба Фрося і вийшла, ляснувши дверима.
Але якщо українську я доти просто розуміла, то в школі, як не крути, треба було почати говорити. Для виробляння в собі правильної вимови, нам пропонувались віршики. Отже одного дня прабаба заскочила мене за домашкою. Домашка полягала в тому, що слід було зображувати руками ліплення сніжка, а ротом твердити:
Падав сніг
на поріг
киць ліпив собі пиріг.
Поки смажив, поки пік,
а пиріг водою стік.
Киць не знав, що на пиріг
треба тісто, а не сніг.
Замість і у мене вічно влазило и, але я повторювала до посиніння, бо мені хотілося проказувати це так само легко, як я чула у “Вечірній колисанці”.
– Перестань! – гримнула прабаба, і очі у неї стали достеменно такі сталеві, як тоді, коли я рятувала матроса Залізняка морозивом. – Чтоб я этого никогда не слышала!
Коли я спитала її, чому маю не робити домашнє завдання, то вона – вперше на моїй пам’яті – знітилась. “Ну, потому что ты все равно не умеешь…не надо портить красивый украинский язык”, – сказала після довгої паузи і вийшла гриміти посудом на кухню.
Згодом, уже в дев’яності, перед смертю прабаба Фрося збожеволіла. Перестала впізнавати людей, забула всіх нас, забула, де ми. Після того, як вона штовхнула на моє ліжко здорову шафу, і шафа впала – баба змушена була зачинити її в кімнаті. Там вона ходила, як привид, і повторювала: “Запрягайте, хлопці.. Гришо, запрягай, поїдемо уже. Сонце високо, запрягайте”. І тихо та страшно шкребла стіни.

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Блог

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *