Розлука

No Comments

Крізь чорну суху бруківку росте трава,

Буяє весна по цвинтарях і вокзалах.

Він тільки кивне їй коротко: «Прощавай».

Немиті сліпенькі вікна заллє сльозами.

Трояндам іще не час і бузку не час.

Розлуки у вічність тягнуться зазвичай.

Припали дороги пилом, війною – все.

Вони ні рядка не пишуть, бо не на часі.

У нього є шлях і сила, у неї – сенс,

І трохи в обох упертості, щоб мовчати.

А світ оплели частоти, стовпи, дроти –

Це щоб ти дзвонив частіше, щоб точно встиг.

Плекають  чиїсь надії ставок і дах,

Колишуть  чиїсь кошмари старі оселі.

Наснилося їй, що сталася з ним біда,

Що ніби його товариші невеселі.

Когось дочекались тут, пироги печуть,

Буяє весна на цвинтарях досхочу.

 

Фото Ryan McGuire

Facebook Comments
Facebooktwittertumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *