Самотність

No Comments

Випльовує злобно: “Та біс із тією міццю.
В моїй душі не лишилось живого місця,
та тіло моє шматував, як скажений міксер,
цей рік – як і той рік – такий багатий на втрати”

І шкіриться люто: “веду трансляцію з пекла.
Дарма сподівались, ніяк вам мене не спекатись,
сьогодні я вмер і дізнався, як зватимуть первістка.
І народився, бо ще не час помирати”

Чи стиха проказує: “Що це, для чого, господи?
У смерті спокійні очі, серпи нагострені,
навіщо мені слова, для якого госпелу,
якщо тебе, боже, нема, а вона підступна?

Немає нам жодних схованок – перевірено
Безсоння ламає сильних, слабких розвіює,
що робиться із жагою моєю, з вірою…
бовтає людей, як повінь, товче, як в ступі”.

І кожен гребе крізь ніч і не бачить берега.
Сусіди його налякані і забембані.
А ніч, наче відьма злобна, розперезалася…
І кожен тримає душу свою, як може він,
яскраве і зле минуле шукає кожного…

І так би у нього раз – і шубовснув каменем…
Та сонце встає, розпечена божа кара,
і світ починається…
світ починає
заново…

(c) Юлія Баткіліна

Фото WikiImages

Facebook Comments
Facebooktwittertumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *