Сон про Почайну

Стою – і тече крізь мене забута вода Почайни, за вітром пливуть знамена, ідуть вояки з мечами, і ті, що не вийшли з бою, і ті, що зазнали болю, зібгавши святкові шати, ідуть і ідуть по полю.
Мені не озветься жоден, розмелені ми між жорен.
Несуть і несуть знамена, гарчать геральдичні звірі. Дружинно – не поіменно, по кісточки у зневірі. По стегна – у сподіваннях, по пояс – у муках ранніх, тече і тече Почайна, останніх несе і крайніх.
У зраді – по самі груди. Вода замерзає. Грудень.
Легенди – сумні і прісні, аж поки той лід не трісне.
Ідуть по воді оружні, ідуть по воді затяті, несуть за собою мужність, знесиленість і прокляття, і все, що давно втонуло, і все, про що час забути, засмоктує, наче мулом, і в’яже, неначе пути.
До моря тече Почайна, до чайок і ще – до чайок.
І плеск її заколише того, хто на берег вийшов.
Та підуть чайки у море –
І сон волоцюг не зморить.
Повільні віки – нестерпні.
Прокинься під небом серпня.

Фото Юлії Соловйової

Facebook Comments
Facebooktwittertumblrmail

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *