Спротив

No Comments

Скоряйся, лякайся, здавайся — ну?
Вікно, мов глибінь печер…
Хто місячне срібло не смів торкнуть —
Від місяця не втече.

І ніч оповита в осяйний плащ,
У полисках срібних змій
Підступить під серце…
Зі сміху в плач:
“Ну що ж ти… посмій, посмій!”

І вже не сахнешся ані на крок
Як в пастці чи на ножах…
Крізь темінь ростуть шпичаки зірок,
А в серці скипає жах.

Даремні твої талісман і меч.
За спиною тінь майне…
У місячній чаші холодний мед,
І хто не вагався ані на мент —
Вар’яцтва його хильне.

Ховається ніч у ранковий схрон.
Та спокою не чекай.
Бо сріблом торкнеться вологих скронь
Тендітна її рука.

Струна затріпоче: “Лети! Бувай!”,
Зачепиться за живе…

Хто срібного місяця був не варт,
Той кров’ю його спливе.

Цей вірш в російському варіанті увійшов у книгу “Песни мельничного колеса”. Тут він у перекладі Світлани Загреби, який подобається мені більше за оригінал :)

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *