Стара пісня

No Comments

З берегів туман обтікає курінь,
ой, біжить вода швидкоплинна…
Ростив батько першого сина і другого сина,
і третій син був не дурень,
розумна, рідна дитина.

Тут казки старі і прості нівроку,
як казкам воно і пристало.
Не рушай в дорогу, посидь ще трохи,
є життя, а часу – замало,
завжди замало,
а світ чужий і широкий.

Що з тобою буде, коли розтануть
сніги і лід, і замети,
що з тобою буде, що з нами стане,
де будеш ти, де ти?
Чи сховають слід твій весняні трави?
Де ідуть полки, де чатують застави,
де шаблі та мушкети.

Проводжав в дорогу і тиснув руки
і не прохопився ні словом.
Що ти скажеш дітям – над полем круки?
Що світ – дракон стоголовий?
В ньому королі бережуть перуки,
пошесті виходять на лови?

Що було з тобою, коли розтали
сніги і лід, і замети,
коли світ віддавали на цю поталу,
де лишався ти, де ти?
Чи пустив своє серце у воду талу,
чи хащі ті, де в землі ховали
рушниці, кулі й багнети?

Чи ти був капітан, чи хильнув ти рому,
чи тільки горя й полину?
Що сказав би ти їм – не виходьте з дому,
бо світ порожній і гине,
бо ти не віриш нікому?

Отакий день тоді був, як нині,
молоко та морок.
Що ти скажеш, батьку, своїй дитині,
хіба ти їй ворог…
Ворог…
Ходить туман, ой туман по долині,
що співають вдома – туди долине.
Було в батька три сина і є три сина,
було батьку сорок –
тепер сто сорок.
Чи ліси червоні, чи тіні сині –
він чекає нині.

Фото Ю. Соловйової

Facebook Comments
Facebooktwittertumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *