Талан та Доля

No Comments

Він ніс на плечі її білу потерту сумочку. Це було так дивно і так недолуго – білий лакований ремінець, крихкі непевні застібки – і його м’язисте плече у широких смугах татуювання. Стояв з тою сумочкою, неквапно курив, і всі потай всміхалися – бо якщо у чоловіка в напіввійськових штанях з великими кишенями з плеча звисає і ледь не полетить таке диво, це значить, в житті у чоловіка відбулося щось вельми серйозне.

Ніхто не пам’ятає, що в той час робила вона, та й кому була цікава вчителька початкових класів Вероніка Доля, ота, круглолиця, в окулярах-тарілях і бабчиній спідниці, що цитувала весь час якихось поетів, геть не запам’ятаєш ті прізвища. Хоча начебто ліпила на стовпи оголошення про зникнення кота. Кіт за добу знайшовся, побитий, голодний, але впевнений у собі. Виматюкався хрипко, поїв, жадібно ковтаючи, ліг на канапу на блохастий тепер бочок і засопів.
– Ми з тобою подружимось, мужик, – сказав він котові. У нього були два квитки – назву кіно вона не пам’ятала.
Вероніка була стара діва, її сварила мати, з неї кепкували сусідки – що візьмеш з такої, фарбуватися не вміє, чоловікові догодити не спроможна, ні вдягтись, ні приготувати. Вся в книжках. “Це як у Свідзіньського, пам’ятаєш?” – казала. Він не пам’ятав, але погоджувався.
Одні казали, що йде до весілля. Інші – що просто він зазіхає на квартиру, хоч і вбиту, і пошарпану, а все ж у центрі. А тоді він більше не прийшов, і подруги її матері резюмували, що це від початку було зрозуміло, бо всі чоловіки – козли.
Вона була бліда, мов крейда – і залишилась такою. Вона малювала на дошці кола та квадрати. Носила ті самі лахи з минулого століття, і сусідки заспокоїлись – це було передбачувано, це вони їй завжди віщували.

Ярослав Талан загинув навесні. Його мобільник світився і співав іще дві доби, ввечері світив до неба крізь густу траву, а вдень дзеленчав разом із птахами. Простий кнопочний, з тих, що довго тримають заряд і дозволяють тільки грати в змійку та писати повідомлення. На тріснутому екрані світилося одне слово – “доля”.

(c) Юлія Баткіліна

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *