Той, що тупотів у саду

No Comments

Різдвяні свята – час віддавати борги. І я пишу давно обіцяні казки, бо скільки ж можна. Оця обіцяна кілька років тому Олені Ш. Сподіваюсь, не розчарує. І пробачте, що я така повільна. Вийшла казка, думаю, що для дітей. Але це вирішувати батькам.

Джек дочекався, поки мама засне. Її волохаті вуха закривали очі, та дихання було спокійне, і Джек упевнився, що вона спить. Вночі вони всі – Джек, його сестричка і мама – ставали просто згустками темряви, і знайти одне одного могли лише нюхом. За стінами їхнього надійного дому була уже ніч. Ми сказали б, що глуха – але для Джека сповнена запахів, звуків і невідомості. Щоночі за скляними дверями хтось страшно тупотів. Ці звуки були у нічній тиші громоподібні. І коли сідало сонце, Джек притулявся до матері, нашорошував вуха і слухав. Материне тепле хутро і биття серця, що сильно і впевнено бухало десь там, під шкурою, заспокоювало. А звуки знадвору – змушували стовбурчити вуха і здригатись. Шурхіт, крики птахів – і це тупотіння, страшне і впевнене. Тому, аби ніхто не подумав, що він боїться, Джек тоненько дзявкав. Мати облизувала його і вкладала спати.

Він часто уявляв того, хто тупотить у саду. Великого, кудлатого, більшого за маму і навіть за двоногих, які смачно годували і чухали за вухом. Той приблуда мав бути просто велетенський, інакше чому він не боявся ночі, криків, звуків і запахів, що панували в садку?
Та Джек ріс, Джек ставав охоронцем, а не просто собі маленьким Джеком. І тепер наставав час дати відкоша тому, хто ходив садом. Хай би який великий він не був. Вдень сад подобався Джекові, а вночі ставав чужий і незрозумілий. Тому, власне, треба було дочекатись, поки засне мама – мами зазвичай проти походів у незрозуміле. Джек і сам був би проти, він волів би залишатися біля мами – але ж тоді він навіки буде маленьким Джеком і ніколи не стане великим і кудлатим, і голосним. Треба було діяти – мама спала надто сторожко, схоплювалась, щоб покричати на нічних птахів та Страшних чужинців, що сновигали за забором. Джек мав поквапитись.
Він приготувався бути хоробрим!
Ледь зачувши тупотіння, здригнувся, але подолав бажання тулитись до материного боку. Не поліз носом їй між лапи, не попросив молока. Джек зіп’явся на власні ноги, які від переляку трохи тремтіли.
Зробив крок, тоді другий, третій, а тоді припустив з усіх сил, умліваючи від страху. Кухня була невелика, тому швидко скінчилась. Маленький Джек стояв перед великими дверима, перед лазом для кота. Він уявляв великого і страшного ворога за дверима і думав: «Якщо той муругий паскудник може, як же я не піду?».
Джек нюхнув своїм ніжним чорним носом раз, нюхнув другий. Ніч пахла невідомістю, росою, сухим листям і кажанами. Кажанів Джек не любив, вони страшно пищали в комірці з садовим приладдям, під самою стелею. Та й пахли направду гидко. Але якщо маленький Джек хоче стати великим Джеком, йому треба зробити крок. І Джек зробив.
Його оглушила ніч, запахи і тупотіння. Тупотіло все ближче і ближче, оглушливо і страшно. Джек знову нюхнув вологий нічний вітер. Його маленьке серце розпалося на чотири сердечка і кожне впало в лапу – ліву передню, праву задню, ліву задню і праву передню.
Тупотіння наближалось, але Джек роззирнувся довкола – і бачив тільки ті самі яблуні. Зійшов місяць, великий, як таріль, на якому могли б лежати смачні сосиски. Від хвилювання Джек відчув голод і подумав про сосиску. Від того переляк трохи відійшов. І тоді, чуючи страшні кроки, що наближались і наближались, Джек тоненько загарчав і тоді уже правдиво гавкнув. Як дорослий!
Місяць піднявся вище, освітив сад – і сад став знайомий, звичні денні володіння Джека, сестрички Джуни і мами, великої, сильної, найкращої мами.
– Нахаба, – крикнув Джек, стаючи рівно на лапи. – Нащо ти тупочеш в нашому саду? Я от прожену тебе…у мене знаєш які друзі? Вони мають скільки хочеш сосисок і можуть примусити собаку ставати на задні лапи!
Тупотіння потрошку затихло, і тепер Джек чув сопіння і плямкання. Десь у тіні, десь зовсім поруч той чужинець сопів. Сопіння було таке сильне, що він мав бути щонайменше заввишки як круглий старий стіл, до смакоти на якому Джек не дотягувався, навіть якщо спинався на задні лапи на увесь свій зріст.
– Ой, мамо! – сказав Джек і загарчав ще сильніше.
– Джеку, що трапилось? Ти всіх побудив! – мама штовхнула двері лобом і вийшла до нього. Джуна ховалась за її задні лапи, але теж хоробро вийшла в ніч.
– Там, – сказав Джек. – Але я прогнав його.
– Де? – мама обійшла Джека – так граційно, як вона вміла, принюхалась. – А, от він де. Сусідо, чому ви лякаєте моїх дітей?
І тут, уже полегшено ховаючись за мамою, Джек побачив гостя. Він був колючий, сірий, менший за Джека і Джуну. І швидко-швидко їв із миски кота. Так йому й треба!
– Чому ти не покликав мене? – спитала Джуна. – Разом не так страшно. Дзяв!
Гість про всяк випадок відкотився у тінь і згорнувся в щільний клубок, навіть очей не видно.
– Привіт, – чемно сказав Джек. – Чи ви уже доїли?
– То це він тупотів? – недовірливо поцікавилась Джуна. – Не може того бути, він маленький! Менший за мене!
– Коли тобі страшно, хіба ти не кричиш на весь сад? – спитала мама. – Нумо, діти, спати. Нам ніщо не загрожує.
– Ще п’ять хвилиночок! – попросив Джек. – Тільки п’ять!
Лапи самі несли його у нічний сад. Але це уже була зовсім інша казка.

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *