Той, що у греблі живе

No Comments

Дід Микола казав: “Та що завгодно є, от лишень розпишіться”. Це була його стародавня звичка – ще, мовляв, від роботи завгоспом. Але ми всі знали – вона набагато старша за ту роботу і за будь-які інші роботи. Часом Микола пропонував, замислившись, замість ручки криву іржаву голку з рудим кінцем.
Хатка його понад ставком – низенька, нахилена на один бік, наче п’яна, очеретяний дах набакир. На городі – рівні кущики картоплі, помідорів, часничок, все є, чого душа забажає. Вишневі деревця, яблуні, грушки. І одним-один горіх, зате ж який щедрий.

Подейкували, що в безодні миколиного льоху, в прохолоді і тиші ховаються не лише наливки, мішки з насінням і солоні огірки в трилітрових банках від радянського соку “Березовий”, а ще й, приміром, танк.
“Чого нема, того нема, унученьку”, – казав дід Микола сусідському хлопцю, міському і трохи нарваному. Щулився на сонце, одне око – зелене, друге – кольору горіхової шкралупи. “А от є, приміром, сіль. Чоботи є гарні, імпортні. Телевізор є. Плазма чи як там її. Люкс”.
Та ніхто не хотів розписуватись в його великій сірій канцелярській книзі з потертою клейончатою палітуркою. Так і лишались скарби при Миколі.
А як почалось, і казали, що попруть на Полтаву, то Микола вигнав звідкілясь трактор – перекрити дорогу. Гнав на ньому, мов скажений.Рушниця стара на спині метляється, кепка Adidas збилась на потилицю, очі скажені, обличчя червоне.
Троє з-за мосту, один з вулиці Леніна, пасічник з виселок – непогана зібралась кумпанія. Але трактор тільки в діда Миколи був.
“Танк женіть, – казав пасічник Мишко. – Всі знають, що у вас танк”.
“Нема, – суворо відповідав дід Микола. – Мішки тягай”.
Скоро на шосе усе мертво стало. І на Київ, і з Києва. Бо попруть, не дай боже. Автомобілісти гуділи, кричали, матюки гнули. А дід Микола знай палив свою люльку. Бо люлька у нього, на відміну від танка, була.
Підтягнувся дільничий, теж лаявся і навіть намагався трактор з дороги зіпхнути.
“Та пущу, – казав дід Микола дільничому, – тільки хай-но розпишуться, хто й куди”.
“Діду, припиніть оці свої штуки, – відповідав той. – Ніхто на таке зроду не погодиться”.
“Ти йди, – відповідав Микола, з кректанням запираючи на дах трактора великий прапор. – Тебе ще не люстрували. Або розпишись, а тоді йди”.
Надвечір, як зчинився великий галас, дід Микола дозволив проїзд в один ряд. Та спершу пересвідчився, що танк там не пройде. “У вас же нема танка”, – казав пасічник Жора. “Зате рулетка он є”, – відповідав. І вимірював.
За тиждень проводжали діда Миколу до війська. Пасічник напився, як чіп. Баба Галя ридала. “Війни ж не буде, – повторювала вона і знову в сльози, – не буде ж” – а тоді ізнов.

А греблі за селом тої весни попливли. Недобре око – воно і є недобре.

(c) Юлія Баткіліна

Фото автора

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *