Третє дощове літо

2 Comments

Кава була розчинна, жахливої якості – хоча Кай не знав нежахливої розчинної кави. Палички кориці, засушені апельсини на червоних шерстяних нитках, розписні чашки в червоногарячих драконах на зсиня-чорному тлі, білі серветки на чорних полірованих столах – і оце пійло. Під світильниками, схожими на скляні яйця, повні чи то місячного світла, чи то молочного коктейлю з ваніллю та мигдалевою крихтою. Втім цілком можливо, замість молока тут налили б білого пластику.

Побачення наосліп проходили у напівтемній дальній залі, підсвіченій електричними свічками. Ближче до виходу – майстер-клас із приготування макаронс, рожевих та блакитних, а жовтих не було, ворожіння на кавовій гущі та розпис чашок з червоногарячими драконами. Кай завжди почувався в таких місцях цілковито чужим, от і зараз гадки не мав, навіщо прийшов. Може, тому, що назовні періщив дощ, літо схоже було на ранню осінь чи бісову кашу, як сказав би старий Клей. Чи тому, що вдома сьогодні навіть найкраща арабіка не лилась в горлянку, і взагалі його нудило від життя, куди тут каву…
Кай сів у м’яке крісло-мішок, роздратовано відмітив, що до столу тепер не дотягнешся, хіба що спеціально вигинатись.

– Гортензія, – ніжно прошепотіла перша дівуля, демонструючи індійський розпис на тильному боці маленьких долоньок і бездоганний гель-лак. – Нудьгуєш?
Кай позіхнув і відповів:
– Веселюсь.
– То давай разом, – сказала Гортензія і поправила зачіску – руді кучері з перловими низками, які тримались незрозуміло на чому. – Розкажи про себе.
– Розкажи анекдот, – відповів Кай.
– Ну, бувай, – Гортензія встала. – Тоді сиди самотою, принце.
Вона розливала солодкий фруктовий запах, тонке побрязкування та відразу.
Продзвенів дзвоник, і пари помінялись місцями. Каю було важкувато встати, але він підвівся – спираючись на зап’ясток, мов старий.
– Я – Клара, – Клара була вчителька, навіть – училка – великі окуляри, незважаючи на котрі, вона щулилась, сукня в клітинку, бант на комірі. – Я – йога-тренер.
– А я думав, вчителька математики, – сказав Кай. – Або англійської мови.
– Ну, я була колись, – знітилась Кларан.
– Кай, – відрекомендувався Кай. – Я їм м’ясо.
– Фу! – озвалась Клара і підстрибнула.
– На все добре, – сказав Кай. – Мені хтось принесе хоч чаю, чи що?
Брякнув дзвоник.
У кав’ярні було велелюдно.
– Ти ж розумієш, вони це все спеціально, – доводив за столиком біля стіни добре напідпитку – як примудрився з цих солодких настоянок! – чоловік в костюмі та краватці з павлинячим малюнком. – Вони прищеплюють тобі ці думки, ті думки, пий воду, їж склянку, купуй те, купуй се, протестуй проти викидів, простестуй проти протестів проти викидів… це все вони. Всі ваші дурні штуки від них. Знай підкидають нам зображення, а ви ведетесь, а я – думаюча..гик… людина.
Побачення наосліп виходили з моди, в моду входили перегони дронів довкола ринв. Тому окрему кімнату ніхто й не виділив.
– Кай, – сказав Кай.
– Герда, – озвалась його нова візаві. – Вже можна жартувати.
У неї були величезні блакитні очі, світле волосся і стара коричнева курточка, в яку вона куталась, наче мерзла.
– Настрою нема, – сказав Кай, – Взагалі.
– То ходімо звідси? – Герда накинула на плече тонку лямку міського наплічника у рожевих мавпочках. – Там дощ, вулиці порожні.

І правда, було порожньо, мокро, машини безшумно неслися над бруківкою – як заведено, в метрі над нею, тримаючи передбачену правилами відстань.
– В моді перегони дронів довкола ринв, – сказала Герда. – А я не люблю дрони. Це нормально?
– Не знаю, – відповів Кай. – А вештатись під дощем нормально?
У нього починалась застуда, він пхав руки в кишені, він був трохи роздратований, але йти назад в тепло, до апельсинових цукатів і малювання драконів на чашках, чомусь не хотілось. Додому – теж. Не хотілося і нажлуктитись.
– Кожне бажання нам підселяють, – сказала Герда, і тут Кай помітив, що в тонких білих пальцях вона перебирає низку бісеру, на котрій висить скляний багатогранник. – Чому мої бажання такі дивні? Мені хотілося б як у всіх, хотілося б яскравого чогось, розумієш, а я не люблю перегони дронів і помаду рожеву не люблю.
Оце встряв, подумалось Каєві. Вона була зі Споживачів мрій. Напевно ще й дещо інше приймає. Але яка гарна… чи потворна, але тягне? У Герди була коротка спідниця у велику складку, як в школярки, і худі ноги в яскравих смугастих панчохах. Волосся розвіював вітер. До губи прилипла цукрова пудра – з кав’ярні, звідки ж іще.
Вони дійшли до мокрої набережної, до місця, де сходи спускались просто у річкову воду, скаламучену дощем.
– Ти любиш дощ? – спитала Герда.
– Ненавиджу, – відповів Кай. – І третє літо поспіль дощі, дощі.
– Жах, правда? – озвалась Герда. – Але під дощем здається, що тільки ти і вода, і нікого нема.
В кишені зрадницьки завібрувало. Кай взяв тонкий гнучкий телефон і, струшуючи краплі, приліпив до вуха та щоки.
– Знову буде все, як із “Червоним гномом”? – проволав Штерн, струшуючи барабанні перетинки. – Знову?
“Червоний гном” був їхньою ганьбою, їхнім вічним приводом шпетити підлеглих. Чи приводом для Штерна шпетити Кая, як вийде. Червоні садові гноми у те літо продавались, як ніколи, в кожному садку був гном, на балконах стояли гноми, і на капотах автівок – маленькі червоні гномики. Це називали проривом всіх часів. Все б добре, але спочатку проект мав назву “Помста”, і суть його полягала в тому, щоб викликати обурення заводом з виробництва червоних гномів у передмісті. Готувалися протягом року. Потім спересердя почали називати проект “Червоним гномом”, а то й “Потворним гномом”, якщо настрій був зовсім паршивий.
– Відчепись зі своїм потворним гномом, – сказав Кай. – У мене вихідний, чого репетуєш.
– Якщо Лучано не виправдає сподівань, відповідальним будеш персонально ти, – повідомив Штерн. – І догана – найменше, що може чекати на тебе. Місяць заповнення звітів, штраф, позбавлення премії, продаж у рабство… куди у нас нині продають? Та байдуже, я продам тебе у найпаскудніше місце, де хоч комусь потрібен поганий раб.
– Добре, – погодився Кай. – Але потім.
– Квін оскаженіє, – додав Штерн і перервав зв’язок.
– Та й пішла вона, – сказав Кай мовчазному телефонові і відліпив його.
– Хто вона? – поцікавилась Герда, закидуючи до рота рожеву пластинку жуйки.
Кай подумав, що встряв: будь-яка “вона” дуже недоречна там, де все тільки-но так добре починалось.
– Квін, – зітхнув він. – У цієї..гм..жінки всі пашуть цілодобово. Вона хвора.
– Квін, – прошепотіла Герда, стаючи навшпиньки, наче Кай був дуже високим, а вона – дуже низенькою. Рожеві губи без жодного сліду помади привідкрились, і вона облизнула їх язиком, ніжним, мов ломтик лосося. – О господи, Квін! Каю, чи не хочеш ти сказати, що… працюєш у Вежі?
Кая пересмикнуло. Не вперше йому казали таке і так, і завжди він сміявся. Але Герда, її блакитні очі, її жарти, її заношена куртка на вузьких плечах…
– Не хочу, але взагалі так, – сказав Кай. – Але ти ж…

– ..знаю, що насправді це нудна робота, начальник репетує і вихідних замало? – Герда усміхнулась і показала великий палець. Вона знову була Гердою. – Знаю, звісно, і все-таки – ти розумієш, як це класно? Ну, дай хоча б порадіти. Я ж усього лише захоплене дівчисько.
– Добре, – рікою повз них пройшов катер на повітряній подушці, старий, як світ, з пінним слідом за кормою, з блакитною смугою вздовж бортів. Він тяг за собою довге веселкове полотнище. – Вечір, тобто день одкровень, – сказав Кай. – Скільки тобі років, дівчинко?
– Фу як грубо, – відповіла Герда.
– Фу як банально. Ходімо з’їмо по морозиву?

Морозива в порожньому парку над рікою не було жодного. Були мокрі нашорошені голуби, було троє йогів, що сиділи на мокрих цвяшках у мокрих спортивних костюмах, була стара леді зі щеням білого пуделя. Герда зібрала букет із зеленого листя, додала три червоних листка, перев’язала своїм картатим носовичком і вручила Каєві, зробивши жартівливий, але дуже глибокий реверанс, так що світлі кучері черкнули Кая по рукаву.
Тоді Кай викликав таксі, і робот мовчки відділився від канарково-жовтої зграйки сородичів.
– Морозива нема, – сказав Кай, коли Герда влаштувалась на м’якому сидінні, підібгавши ноги в смугастих панчохах.
Сутеніло пізно, але сірі хмари затягли небо, мов восени, і коли на гердине обличчя падав жовтавий промінь ліхтаря або заблокованої панелі приладів біля порожнього водійського місця, глибокі тіні контрастно підкреслювали ледве помітні сліди віку – тонкі зморшки, яких Кай спершу не розгледів.
Вони мовчали. Герда задумано дивилась на дорогу, на мерехтіння вивісок, на Кая – зрідка. На вході у ресторан стояв молодий чорношкірий хлопець в золотавому комбінезоні, лямки якого відтіняли шоколадний блиск шкіри. Він відчиняв двері і зачиняв їх знову. Відчиняв і зачиняв, мов автомат, показував білі зуби рівно через раз.
– Я не можу собі це дозволити, – сказала Герда, зупиняючись перед чорношкірим, мов перед класним наставником, який от-от влаштує їй прочуханку.
– Я працюю у Вежі, – сказав Кай, злегка обіймаючи її за талію. Голос його тремтів. Він і правда міг заплатити за ресторан, але вперше – та чи справді вперше? – не відчував в цьому правди. Завтра його лаятиме Штерн, завтра він знову помилиться, складаючи довгу низку райдужних картинок, і це буде провал. Можливо, останній.
Але Герда довірливо притулилась до нього – мов дитина, хоча він пам’ятав її зморшки. За столиком, на якому повільно коливалось полум’я гелевих свічок з білими мушлями в драглистій глибині, Герда нарешті зняла куртку. На ній була проста чорна блузка, дешева, напівпрозора, крізь яку проглядав цупкий ліф. Вона була недоречна серед всього цього – меблів з натуральної деревини, чудернацьких світильників у формі лілей, вишуканого посуду. І – навдивовижу доречна, мов птах, що сів на карниз.
Кай замовляв, майже наосліп тицяючи в меню. Їм подали м’ясо в кисло-солодкому соусі, салат з екзотичних фруктів, крихітні тістечка і солодке, підступне вино, від якого очі Герди одразу заблищали. На тарілках, занадто великих для тих порцій, що на них клали, завивались складні візерунки соусами та цукровою пудрою. Насичений колір на білій порцеляні, художній безлад кожної страви – хоч зараз фото в мережу, – тонкий передзвін келихів.
Іноді Кай думав про Штерна, іноді – забував.
Тоді замовив ще пляшку. Вони обоє трохи сп’яніли, а потім – сп’яніли не трохи.
– Каю, – сказала Герда, нахиляючись до нього і усміхаючись на весь рот, – Каю, ти збіса привабливий чоловік. Ти це знаєш?
– Ага, – відповів Кай і хильнув ще. – Але розумієш… мене все дістало. Ти бачиш тітку за отим столиком? У неї декольте по самісінькі… байдуже.
– І зморшкуваті цицьки, – сказала Герда і засміялась.
– Так це не тітка. Це – “Спокуса в листопаді”. Пам’ятаєш цей проект? Хештеги на асфальті, фільм із Дітою Івон, рекламу молочного шоколаду, оце все?
Герда хитнула головою і присунула стілець ближче до Кая. Він відчував її цікавість, як потік дикого спекотного повітря. Вона прагнула фальші – і була такою справжньою, якими бувають тільки діти, що чекають на подарунок до Різдва. Втім у щирість дітей він не вірив із часів “Мого святвечора” – планерки по суботах, хештеги на асфальті, однакові рожеві панди з бантом на лапі. Він жодного разу не напартолив там, але звідтоді його нудило від крамниць з іграшками. Герда була щирою якось інакше, але Кай не розумів, як саме.
– А отой шмаркач вдає…
– Я пам’ятаю хештеги на асфальті, – прошепотіла Герда, схиляючись до його вуха. Вона була геть налигана, але вперше це не відштовхнуло Кая. Взагалі він ненавидів п’яних жінок, і особливо те, що починалось, коли вони тверезіли.
Але тепер запах вина здавався йому помірно солодким. Він підняв голову і поцілував Герду.
– Каю, – прошепотіла вона, – зроби так, аби я полюбила щось, що люблять всі.
– Ти любиш Квін, – відповів він, притуляючись щокою до її щоки.
– Я її терпіти не можу, – озвалась Герда пошепки.
– Дідько, – сказав Кай і усміхнувся. – А як же оце все?
– Я люблю мрії. Я не люблю Квін, – Герда взяла його за руку, ніжно малюючи на долоні круги та вісімки великим пальцем. Всі, всі робили це фальшиво, крім неї. Всі чекали, що це зробить він. – Мені подобається, як красиво ви робите все, що робите.
– Та ну, – озвався Кай. – Якби ти знала, наскільки через дупу все. Всі бігають, губляться файли, обов’язково якась практикантка щось забуде. А скільки ляпів щоразу, а як малюють результати досліджень… Ти зберешся продавати лави, а отримуєш повстання в невеличкому місті. Збираєш повстання, а збільшуєш продажі термосів, і під оком у тебе синець, бо замість того, щоб вимагати переобрання мера, натовп набив тобі пику.
– Ну, є ж технології, – з надією спитала Герда.
– Є, – зкривився Кай, – Поцілуй мене. І взагалі ходім звідси, га?

Фото Thomas Budach

Кай не міг зрозуміти, добре йому чи страшно. Добре і страшно було настільки водночас і недоречно, що, коли вони вийшли під небо без жодної зірки, і Герда повисла на його правиці, Кая пересмикнуло.
Йому уявився проект “Герда”, п’ять хештегів, посмішка Квін і розгорнутий аналітичний пост про те, що Герда розвела його, дорослого чоловіка з освітою, як кошеня. Кай намагався згадати, який же це проект – і не міг, перебирав у пам’яті мультфільми про Снігову королеву, саму казку, рекламу морозива “Сніжинка і ще бозна що – але оця не дуже юна мініатюрна жінка, що трохи перебрала в ресторані, недоречно вдягнена, безумна, не пасувала жодному з них. Вона справді була недолуго вдягнена, не дуже юна і трохи божевільна. На ній не було жодної деталі, яка нагадала б…щось.
Каєві хотілось водночас тікати, не оглядаючись, і поцілувати її у тонку пташину шию, під пластикову сережку з підвіскою-кулькою. Хотів, щоб вона скоріше забралась і щоб нікуди не йшла.
– Я придумав, – пошепки сказав Кай. – Я знаю, що ти полюбиш.
– Що? – спитала Герда, тулячись до нього, мов школярка на останньому сеансі.
– Давай ти полюбиш себе, наче ти – і є мрія. Ти довершена, тебе будуть наслідувати підстаркуваті коняки – і ніхто не зможе як ти, – на одному диханні вимовив Кай. – Мрія про те, що ти – королева. Як тобі? Подобається?
– Біда в тому, – тихо і дуже серйозно відповіла Герда, – що у мене не вийде. Що я не робила, я завжди залишаюсь собою.
– Саме це й потірбно! – озвався Кай. – Давай поїдемо до мене і вип’ємо ще. Все вийде.
Герда усміхнулась, розвернувшись назустріч йому під ліхтарем. Тіні підкреслили ямки на її щоках, а тепле світло – чистоту шкіри. Вона була прекрасна і зовсім дівчинка. Кай хотів ліпити її – і ані рисочки в ній не чіпати. Одягти її в найтонше покривало вірусних роликів, скандальних хронік – помірно, але щоб було – ретельно дібраних світлофільтрів і золотого пилу. І щоб кожна п’ятнадцятирічна дурепа, кожна дурепа п’ятидесятирічна…
– Здається, я люблю тебе, – оголосив Кай.
– Хай сьогодні буде так, – відповіла Герда, а він не слухав.
У темному під’їзді м’яко спалахнули лампочки – спрацював датчик руху. Кай вів Герду за руку, і біля кожного кутка вони цілувались. І біля кожної прямої стіни. І біля старомодних поштових скриньок з підкреслено недолугими і розмитими номерами, у яких наче потекла фарба. Кай хотів щось ще говорити, але Герда незмінно переривала його ніжним “тссс” і цілувала, наче він був останньою людиною на Землі, а повітря, що відлітало в космос, лишалося ще якраз на один поцілунок.
У Кая було м’яке широке ліжко, дзеркало на всю стелю і інша кольоромузика. Та він рідко приводив до себе жінок. Герда мала бути тут, точно мала, наче саме для зустрічі з нею він купив квартиру з білими стінами і підлогою кольору ясеня, з велетенськими вікнами, і щоб падати було якомога далі.
– Герда, – шепотів Кай, – Гердо, ти просто Герда.
Пару разів починався дощ, а тоді раптом закінчувався. Посередині ночі висипали відбірні зірки, велетенські, наче теж спеціально. Зірка лежала у Герди в ямці між ключицями, зірка виблискувала в її очах.
Герда, загорнувшись у білу підковдру, палила, тримаючи тонку цигарку на відльоті тонкими білими пальцями з короткими нігтями. Тіні робили її худішою, молодшою і якоюсь приреченою, і від цього у Кая всередині скручувався жорсткий тугий зашморг ніжності – і не залишав місця от взагалі ані для чого.
– Залишся зі мною, – попросив Кай, коли небо порожевіло. – Я правда можу зробити тебе найжаданішою, от побачиш.
Герда не відповіла.
– Ти не віриш мені?
– Я вірю, Каю, – відказала Герда. – Але такі ночі, як сьогодні, повторюються рідко.
– Ти якась безжалісна, – говорив Кай і притискав її до себе з її дурнуватою підковдрою і цигаркою, наче ніколи раніше не доводилось йому обіймати жінку.

Коли зовсім розвиднілось, вхідні двері, важкі, броньовані, з глухим звуком впали на підлогу. Кай навіть не одразу второпав, що йому це не сниться. Усвідомив як слід, певно, тоді, коли вони уже пішли – бридливі обличчя під шоломами доповненої реальності, квадратні підборіддя, сірі костюми, м’які черевики. Вони забрали Герду, заломивши їй руки, ледве давши сяк-так вдягтись.
– Пробачте, розпишіться, будь ласка, – сказав старший, у якого на сірому блищала срібляста зірка з чотирма промінями. – Ще раз вибачте.
Кай нічого не тямив, до його свідомості насилу допливли слова “андроїд”, “втеча, “проект” і “догралися”.
Двері лежали, Кай сидів на підлозі, охопивши голову руками, гола спина мерзла. Один чи два рази коридором, не вітаючись, мов вкушені, пробігли сусіди.
Спалахнув екран комп’ютера – сам, як завжди, коли телефонувала Квін.
– Я б хотіла знати, що відбувається, – як завжди, без вітання, без зайвих слів, без тяганини – ця жінка була пряма і заклопотана, завжди в сірому, жодної прикраси, попелясте волосся згорнуте на потилиці на простий вузол. Вона уникала всього того, що складало сутність її роботи. П’ятдесят однакових сірих суконь, однакових туфлів-човників, однакових сірих кейсів. Це Кай чув у кімнаті для паління – і цілком вірив.
– Я б теж хотів знати, – прошепотів Кай самими губами, через силу підводячись. Його нудило. – Дуже б..хотів.
– А ти, про невдалий екземпляр? – Квін зіщулилась, побовтала ложечкою в чорній порцеляновій чашці. – Її ловлять уже п’ять років. Отже ти надав…посильну допомогу. І подяку отримаєш відповідну. Ще раз, я хочу знати, що відбувається з проектом “Рапунцель”. Які виправдання цього разу?
– Який бісів невдалий екземпляр? Про що ти? – Кай запізніло зрозумів, що кричить і що його тягне блювати. – Який ік бісу…
– Андроїд. Андроїд, розроблений в лабораторії Ульріка для тонкого налаштування всередині груп. Розроблений, щоб поводитись яскраво, але прогнозовано.. викликати прагнення..наслідувати. Ти притяг до себе штучну дамочку з мізками набакир. Її утилізували б ще давно, але комісія з етики вирішила задля цікавості попрацювати, а тим часом вона втекла. Вона цілком здатна складно поводитись, впоралась. Коротше кажучи, я не здивована, що ти знову не помітив очевидного. Каю, – Квін нахилилась до камери, в її очах плавала арктична крига, – ти вмів вжитись в будь-яку людину, стати ким завгодно, і знав, що хм потрібно. Де подівся Кай, якого я знаю? Ти жив роботою, ти був кращим. Я можу сподіватися, що ти повернешся?
Кай мовчав. Він дивився на Квін, її сіре волосся, сіру сукню, сіру стіну за спиною. Дивився на вогник на рамі монітору. Тупо ковзав поглядом по клавішах.
– Каю, проект в розпалі, чим ти зайнятий? – наполегливо спитала Квін. – Каю?
– У мене вихідний. Я хотів подумати. – відповів Кай. – Ти вламуєшся до мене от так – на що ти чекаєш?
– Що ти зробиш свою роботу. Наприклад, розповіси про причини невдач із Лучано та його задачами – на зборах за двадцять п’ять хвилин. І що ми розробимо спосіб, як все виправити. Це реально?
Її обличчя не спотворилось ані на мить. Ні гримас, ні усмішок, ні хлості.
– Реально?
– Я не знаю. – Кай підтягнув до себе стілець і сів. – Я не розумію, як можна по-справжньому втовкмачити людям в голову таке лайно.
– Висловлюйся коректніше, будь ласка, – знов ані тіні емоцій, тільки на мить склепила очі. – Чим ідея відмовитись від тритену складніша для засвоєння, аніж увесь цей пральний порошок, перевибори в столиці чи той серіал…як його?
Квін, у мене страшно болить голова, – це була правда. – І я бачив тих, хто відмовився. Вони жеруть сирих мишей і виють на місяць, а якщо їм трапиться живий, випускають йому кишки. Я б сам собі такого не порадив.
– Ти не гірше за мене знаєш, як мало можна вірити своїм очам, – знизала плечима Квін. – Іноді перемагає фармацевтична мафія, іноді – її опоненти. А ми просто вгортаємо ці перемоги в гарненький фантик. Каю, не дуркуй. Ти хочеш сказати, що от тому провалені найпростіші завдання і зіпсовано соціальну рекламу, оплачену наперед?
– А ти не гірше за мене знаєш, що все це не працює, працює не так, працює через раз, і що завжди є причина. Хочеш від мене див? Їх не буде, і уже точно не тоді, коли так розламується довбешка. І я б на твоєму місці подумав, ким ти керуватимеш, якщо твоя цільова аудиторія стане більше цікавитись канібалізмом, аніж останнім фільмом про шпигунів.
– Ти давно непокоїш мене, Каю, – Квін відставила чашку, її голос став жорстківшим, дряпав слух, мов наждак – залізо, Каю здавалося, що з внутрішнього боку його зболілої голови сходить тоненька тирса. – Ти втратив нюх і заплутався. Сьогоднішній інцидент з андроїдом – доказ цього.
– Її звуть Герда, – озвався Кай. – Герда.
Хотілося крикнути, але не було сил.
– Збори, Каю, – жорстко відрізала Квін. – Я розраховую, що ти не спізнишся. Інакше я не знаю, про що нам говорити.

Фото  Stefan Keller

На підземному паркінгу було напівтемно – майже всі роз’їхалися, тільки машина Кая, білий спортивний напівдиск, стояла на своєму місці, підсвічена зеленкуватим, слабким, як третє дощове літо, світлом.
Кай навіть не одразу зрозумів, в який момент Герда вийшла до нього, наче щойно народилась із холодного мороку за світловим колом. Кай хотів сказати: “Це ти?”. Хотів сказати, що її ж забрали ті хлопці в чорному, що вона ж утекла. Що він здивований. Але це було так очевидно, що залишилось тільки хапнути повітря пересохлим ротом і нічого не сказати.
– Я ненадовго, – сказала Герда. Одна смугаста панчоха порвана на коліні, куртка брудна, світле волосся розкошлане.
– Як справжня, – сказав Кай, і це здалося йому єдиним, що варто було промовити.
– Швидко ти, – криво посміхнулась Герда. – Легко. Не бійся, я не стану…нічого зайвого. Просто хотіла попрощатись. Я сентиментальна, я не люблю йти без цього.
– Тепер я розумію, як ти втекла, – сказав Кай, і йому чомусь стало водночас соромно і гидко.
– Ти нічого не розумієш, Каю, віриш у все і ні в що. Боюся, це не лікується, – Герда, не дивлячись, дістала з наплічника гребінець, провела по кучерям, наче щойно похопилась. – Пробач за те, що влаштувала. – Каєві здалось, що її руки тремтіли. Потім здалось, що здалось. В очах мерехтіло, Герда розпливалась.
– Ти людина чи ні? – прошепотів він, роблячи крок уперед.
– І в що ти повіриш – якщо я скажу “так” чи якщо я скажу “ні”?
Він стояв мовчки, між ними було всього кілька кроків по гладенькому бетону. Під тонку сорочку просочувався сирий холод. Тут ніколи надовго не затримувались. Треба було щось сказати, а ще важливіше – щось подумати. Кай відчував, що в лівому черевику у нього дрібна, дратівлива пилинка, і вона муляє, навіть коли він не ворушиться зовсім. Відчував вагу ключів в лівій кишені. Відчував тупий біль в скронях, хоча не мав би – скільки пігулок випито!
– Я – людина, – тихо сказала Герда. – Просто так сталось.
– Все заплутано, – відповів Кай. Був ранок, було так важко щось второпати. Ввечері він хотів літати, а тепер кишеню відтягували ключі, а на плечі лежав ремінь сумки за три тисячі п’ятсот. Вслід за головою заболіла спина. Бозна чому.
Бачиш, Каю, є ночі, які ніколи не повторюються, – вона розвернулась на підборах… ну добре, це були не підбори. І пішла – безшумно, не озираючись.

В моду входили перегони дронів між ринв, і з самого ранку двійко крихітних, найдешевших літальних апаратів, зчепившись разом, впали на дах авто. Не всі вміли керувати ними як слід. Кай подумав, що скоро, певно, з’явиться закон щодо цього неподобства. Одне за одним прийшло три повідомлення – обов’язкова виплата по кредиту за авто, комірне, розсилка “Відпочинок вашої мрії”.
Знову йшов дощ, тік по склу, бетону, тортуарах. Авто пливли, суворо дотримуючись заведеної дистанції. У кав’ярні на розі збирались любителі гри в нарди на тримірній дошці. Діти з великими собаками. Крамниця приколів з чортиком-світляком на вивісці. Скляна фортеця компанії “Енерджі”. Міст через сонну ріку.
Кай зупинив авто на краю міста, де серед скла та бетону шопінг-центрів почали траплятися напівзруйновані будинки, старі і дуже погано побудовані нові, одноповерхові, зі сліпенькими вікнами. Дорога бігла вниз, борди обабіч траси сповіщали про відбілювання зубів у домашніх умовах, про те, що новий шолом віртуальної реальності уже у всіх крамницях міста. Найменший і непоказний говорив, що далі їхати небезпечно, бо за містом можуть зустрітися хворі.
“Збори! – репетувала нагадайка на панелі приладів. – Збори! Зустріч за…” Кай вперіщив по ній кулаком, і гидотні звуки затихли.
Просто сидів і дивився на дорогу, як вона втікає у далечінь, і як світ втрачає фарби то більше, що далі від міста. Десь там – їх ще не видно – руїни будинків, порожні коробки без вмісту, обламані пальці дерев, ферми під охороною і пустка.
Проїхав обідраний джип без верха, наїжачившись людьми та зброєю – коричневі бандани, бластери зі снодійним, вогнемет. Кай відвернувся, але з іншого боку виринув такий самий – старий, ще колісний, пом’ятий, мов консервна банка в смітнику.
М’яко дзенькнув прийом повідомлень.
Над панеллю приладів виникла Квін – у всій своїй сірій величі.
– Каю? – суворо спитала вона.
Кай не відповідав, дивився на перехожих, яких ставало все більше. Йому здавалось, що десь у натовпі промайнули світлі кучері і наплічник в рожевих мавпочках.
– Каю? – в голосі Квін були метал і крига.
Кай відчув, як в горлі підіймається клубок. Знайомий острах, який охоплював його завжди – крім вчорашнього дня. Дощ посилювався, обтікаючи прозорий ковпак салону, і виглядало так, наче Квін говорить з-під товщі текучої води.
– Мені здалося, – прошепотів Кай. – Мені здалося.

(с) Юлія Баткіліна

Фото Karen Smits, Thomas Budach, Stefan Keller

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

2 Replies to “Третє дощове літо”

  1. Захопило з перших стрічок! Коли дочитав до останього речення, розчарувався від того, що немає продовження.
    Бажаю творчої наснаги.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *