Усі жінки

No Comments

Царівни з давніх кочових племен,
які пішли давно за горизонт
усе ще тут, хоч мовчазні й прозорі.
Короткі грози дихають озоном,

і небо тут і досі те саме.
Допоки степом котиться війна, співай без слів, іще не засинай. На Захід сонце змучене повзе, і світ увесь – задушливий музей, в якому все було уже колись. Не засинай. Не бійся. Ми прийшли.
Усі жінки, що тут колись були,
усі сережки, вишивки і чари
дзвенять і з вітром дихають ночами,
і тчуть свої надії і печалі,
і сни сухих закинутих долин.
Тримай за руку ту, що вже пішла, легку, мов доторк вітру чи крила, вона тримає іншу за рукав, а та рікою в ріку утіка… Та ти сама – трава і очерет. Ніхто із них тебе не забере.
Лише дзвенить із вранішнім дощем:
«Приходь іще»…

Фото Юрія Рассохи, зроблене у заповіднику “Кам’яна могила”

українська поезія, філософія, лірика

Facebook Comments
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *