Книга “Чужі бажання”, написана в співавторстві з івано-франківською письменницею Марією Микицей, містить мою повість “Коли чарівник не прийшов” і її повість “Прошу повернути за в”. Також у книзі – кілька оповідань Марії, написаних у різний час. Це – історії міських чарівників, що виконують заповітні бажання. Або не виконують.
Ілюстрацію для обкладинки надала українська художниця Світлана Хміль.
Книга побачила світ у видавництві “Каяла“. Її можна замовити через форму замовлення чи безпосередньо на сайті видавця.
Відгук Володимира Єшкілева:
В цій книзі потік щоденного побуту, лінивий та архаїчний, повільно змиває чи то ХХІ століття з України, чи то Україну з ХХІ століття. Обидві авторки наче намагаються розштовхати гамірний натовп персонажів, що оточив їх і не дає побачити чогось суттєвого: парку, гірських вершин, сенсу життя, таємниці. Тут все роздрібнюється до деталей, а при повторному збиранні монтується замість будинків в акваріуми і замість настрою у повільноплинне здивування. В принципі, це казка про речі, якими люди тримаються за життя, щоденно створюючи міф про свою потрібність іншим.
Відгук Дари Корній:
Ця чудесна історія – справжнісінька казка для дорослих. Казка гарного настрою, казка позитивних новин, котрих так не вистачає сьогодні нам з Вами. Її уміло і талановито розповіла нам Юля Баткіліна, додаючи веселкових барв та теплого настрою до трішки похмурого нашого повсякденного життя. Це казка в котрій сірі будні от-от мають перетворитися на диво, тому що у вашому під’їзді в тринадцятій квартирі раптом починає мешкати найсправжнісінький чарівник, котрий вміє творити дива. Але він їх чомусь не творить, бо на це є свої суб’єктивні і не дуже причини, тому що «Чарівник пив третій день. Пив зелений чай з жасминовими пелюстками, але завзято і з ранку до ночі, до того, що світ починав складатися з жасмину. Він нічого не хотів робити, не виконував нічиїх бажань – йому все набридло». І тому марнота марнот накриває всіх мешканців під’їзду своєю сірятиною. Ось так трохи невесело починається ця казка.
А може це зовсім і не казка, бо щось дуже впізнаванні її герої. І дехто з них точно мешкає поверхом вище чи поверхом нижче, інколи вітається з вами, вигулює під вашими вікнами свого собаку, сидить в декреті з немовлям, любить щодня складати все нові та нові плани, із задоволенням перемиває кістки сусідам, забагато курить чи навпаки схиблений на здоровому способі життя і обов’язково жадає простого щастя – книжку, сукню, усмішку, кохання, велосипед… А чарівник усе це легко може дати, але у нього депресія і він малює безглуздя.
Та все раптом кардинально змінюється, коли з’являється та, що носить квітчасту сумку з написом “Рок-н-рол живий!”, капелюшок з мереживною трояндою, бездоганний ніжно-рожевий манікюр і тонкі сигарети на всякий смак і тоді починають відбуватися… Ні, не дива, а… Ось не скажу що. Почитаєте!
Ознайомчий уривок
Коли чарівник не прийшов
Казка для дорослих
У тому домі, де жив Чарівник, так само часто забивались труби, протягом віяло з-під вікон у тих, хто не замінив старі шибки, так само зацвітали тюльпани і бузок біля гойдалки в тісному дворику. Електрика коштувала ой божечки скільки, і старенька тітка Раїса весь час лізла не у свої справи, і коти кричали щовесни. В під’їзді подекуди не вистачало на підлозі порепаних плиток – часом коричневих, часом жовтих з квіточками. І хтось написав непристойне слово на поштовій скриньці – синім маркером, який тепер не змиєш. І в теракотових горщиках квітло щось хитромудре між третім і другим поверхами. І Чарівникові двері нічим не відрізнялися від інших дверей на всіх п’яти поверхах, і чарівників балкон нічим не був примітний. Тим паче дорослі не вірять в чарівників. Він і сам у себе часом не вірив.
У немиті вікна під’їзду співало шумливе безсонне місто. Вітер гортав \ книжку,яку хтось забув на першому. І в місті творились великі дива, але ніхто в це не вірив. Навіть Чарівник часом.
Ішов дощ, протікав дах. Тітка Раїса, лаючись, несла відро і ганчірку. В усьому винні сиділи в мерії і трошки – разом з її чоловіком у ганделі через дорогу.
Чарівник страждав на депресію, а в домі коїлося от що.
Квартира перша: багато ненависті й одна мрія
В суботу після сніданку Ірина сказала вперше: «Ця книжка надто дорога для мене». На підвіконні лежали поруч зелені яблука і жовте сонячне проміння, серед них спав кіт. Брудний посуд діти складали в мийку так голосно, наче цілий вагон порцеляни перевантажували.
– Що? – спитав Ірину чоловік, відриваючись від газети. А може, не відриваючись, бо якраз по суботах там друкували його улюблену рубрику, з якою було так зручно подрімати на канапі, беручись раз по раз до того самого рядка.
– Нічого, – відповіла Ірина, знизавши плечима. – Просто все тепер так дорого.
– Це точно, – погодився чоловік. – Кошмар. Бензин – як рідке золото.
Її погляду він не зловив – бо газета. І то краще, а то раптом спалахнув би.
Книжка була прекрасна, у лакованій обкладинці відбивалося сонце. Ірина знала, що там – сади, сади, сади без кінця. В місті сад саджати нема де, але вона б перебирала малюнки, один за одним. Мріяла б про сад зелених фантазій, про класичний сад, про сад зі ставком і лебедями, про сад лілей та сад троянд. Вона так хотіла цієї книжки, що тепер затримувалась перед вітриною книжкової крамниці щодня – хоч на кілька хвилин помилуватися обкладинкою в жовтавому вечірньому світлі, в до білого розпеченому денному…. А раз на тиждень заходила в крамницю і гортала книжку хвилин десять, щоб не привертати уваги. Класичний сад, фантазі, французький сад… Листя тріпотіло, троянди солодко в’яли перед її очима, розквітали в темряві тигрові лілеї.
– Про що собі думають люди, коли купують дорогі книжки? – спитала вона подругу суботнім ранком. – Скільки в світі горя, скільки бідних і нужденних – а вони купують книжки, ти навіть не уявляєш, за які гроші.
Японський сад шелестів вишневим цвітом, і по камінцях текла вода, і листя опадало на воду, яскраве від сонця. Пейзажний парк з озерцем посередині був темний і загадковий. Троянди дрімали в ньому, оксамитові, червоні й жовтогарячі. Під старим муром, що його щедро оповив дикий виноград, дзюрчав струмок. Англійський сад виступав гострими лініями з туману пізньої осені – і все-таки був зелений. Ґлянцеві сторінки пестили подушечки пальців.
Вона віддала все, що лишалось до зарплати, в дитячий будинок – однаково на книжку не вистачало. «Чому ці люди купують собі дорогі книжки, коли на світі стільки нещасних дітей?» – думала вона. «Я ніколи не купуватиму безглуздих книжок, поки на світі живе без батьків хоча б одна дитина», – написала у своєму блозі того ж дня. Подумала, замінила обкладинку блоґу на фото з трояндового саду. Потім подумала ще. І видалила його. Залишилась сіра широка смуга.
На балконі стояли горщики з сухою землею – жодної квітки, тільки потріскана глина та ґрунт, схожий на попіл. Вона знала, що нічого не посадить. Так навіщо книжка про сади? Балконові ради дати не можеш! Вона сердилася на себе і на весь світ. Книжка про сади заступала їй небо, ввижалась у вікні трамвая, у вітрині крамнички парасольок, у склянці, коли вона чистила зуби перед сном. «Всі саджають сади, а чи замислюються вони перед цим про те, як важко працювали на землі наші предки, як вони поважали її?» – казала вона бабусям у дворі. Бабусі схвально кивали. «Книжки стали такі дорогі, – зітхала Ірина. – Хто вигадав друкувати такі дорогі книжки?» У відповідь на це вахтерка Тетяна Опанасівна подарувала їй брошуру про всесвітню змову. На обкладинці простягся зелений змій, радше схожий на шмарклю, що оплутував землю путами ґлобального нежитю.
– Михайликові взуття потрібне, диви, зносив зовсім! – казала вона чоловікові, і їй здавалось, що вона вихлюпує якусь гіркоту, яка накопичилася в горлі.. – Люди дорогі книжки купують, а ми на чобітки тягнемося, ех, перевелись справжні чоловіки. Дорогі книжки, чуєш?
Чоловік не відповідав, затулився газетою. Буря у вітальні вщухла за годину. Кіт виліз з-під стола і намагався вмостити свою товсту пухнасту дупу на кватирці.
«Дорогі книжки, – написала вона в блозі. – Люди купують дорогі книжки, ні в чому не відмовляють собі, а в нас у дворі такенна калюжа. Хто винний? Може, ті, хто обкрадає народ, а потім купує книжки? Книжки, дорогезні, найдорожчі книжки».
Блоґосфера мовчала – жодного коментаря. Їй наснився французький сад зі скульптурами – Венери та Марси, всі без рук, дехто без голів – сад облітав, жовте листя засипало доріжки і клумби і Марсів та Венер – по мармурові підборіддя, в кого вони були.
Раз вона побачила, як жінка в кошмарному малиновому пальті придбала собі ту саму книжку про сади – і понесла у валяній сумці кислотно-зеленого кольору. Ото страховидло! Краще б купила модний журнал…
«Як взагалі можна купувати книжки? – запитала вона на роботі колеґ, поки ті пили каву. – Це ж усе одно, що закрити птаха в клітці. Це ж мистецтво!» Кава лилася в бруднуваті кухлики з фірмовою символікою, твариною, яка нагадувала водночас кішку та собаку, а насправді була ведмедем. Ніхто не відповів ані слова. «Що б я робила з тією книжкою про сади? – питала вона себе, йдучи додому весняною вулицею. – Саду в мене нема, саду в мене ніколи не буде. Вона просто красива, це просто непотрібна цяцька. Хіба б я не знайшла на неї грошей, якби вона була справді корисна?»
І все ж таки жінка-однолітка, що приїхала до книгарні на власному авто, чомусь викликала бажання одночасно заплакати та вдарити. Просто в оце нафарбоване обличчя, щоб туш потекла з вій, щоб розмазалися ідеальні брівки – у тієї, у тієї, що може дозволити собі забрати чужу мрію і от просто так понести з собою в авто. То була остання книжка про сади, крамниця розпродала весь наклад.
Її оселя на першому поверсі виявилась порожня – чоловік повів дітей до бабусі. Кіт десь сховався. Вона жбурнула книжку про всесвітню змову в куток. Потім все ж підняла – хоч як крути, а книжка. «Мрії збуваються у всіх, окрім мене. Я просто невезуча», – написала вона в блозі. І коментарі понесли їй примарне співчуття.
У тринадцятій квартирі було тихо і напівтемно. Чарівник пив третій день. Пив зелений чай з жасминовими пелюстками але завзято і з ранку до ночі до того що світ починав складатися з жасмину. Він нічого не хотів робити, не виконував нічиїх бажань – йому все набридло. У проваллі міської вулиці під його жерстяним підвіконням сунули люди та машини, плющ на цегляній стіні старого будинку злегка коливався під стриноженим міським вітерцем.
Місто пульсувало, як серце, свічки каштанів потроху засвічувались, надходив вечір.
– Ік бісу, – сказав Чарівник, – ік бісу все. Нічого я не робитиму аж до вівторка.
Прошу повернути за В
Мій ексклюзивний мобільник починає грати перші акорди «орла» вінтажної аббусі. Шкода, бо в цю мить гарного настрою я не мала б нічого проти, якби вона завела «вільну пташку» у виконанні «лінард скінард».
Та вже, і оскільки тепер телефон лежить на столі, за яким я безпосередньо сиджу, то можу дивитися на нього зверху, трохи відхиливши набік голову. Ну, як розглядають навесні на мілководді перших пуголовків. Я так завжди дивлюся, коли бачу незнайомий номер, бо, знаєте, всяке може бути.
А потім я акуратно беру її в праву руку, пальцями лівої натискаю на зелену піктограму у вигляді саламандри і з надією в голосі кажу:
– Слухаю.
– Добрий день.
– Добрий.
– Я перепрошую, що турбую, але чи це не ви загубили ключі
неподалік квіткової крамниці на бульварі?
– Можливо. Як вони виглядають?
– П’ять ключів, флешка і брелок у вигляді сови.
– О, якщо флешка і сова, то, як добре, це, мабуть,
дійсно, мої ключі.
– Вчора я побачив оголошення з номером телефону на дереві і вирішив вам зателефонувати.
– І дуже добре зробили, це – важливі ключі, а ще важливіша флешка, і я вам безмежно вдячна. Тож ми маємо зустрітися.
– Кажіть, коли і де вам зручно, я підійду.
– На жаль, зараз ще мушу дещо доробити, давайте годинки чза дві, зможемо випити разом кави десь у центрі, якщо ви не проти.
– Та ні, мене влаштовує. Добре, я вам зателефоную пізніше.
– Дякую вам ще раз. Чекаю на дзвінок. До побачення. На все добре.
– До побачення.
Приємний чоловічий голос пропадає, електричні імпульси в батареї зникають. Мобільник знову перетворюється на статусний шматок благородного металу приємної симетричної форми.
Мій настрій росте експотенційно. Ура-ура, ура. Флешка знайшлася, а з нею купа всього, без чого я вже навіть не уявляю свого існування. І це тішить.
І, до речі, я вже давно нічого не губила, ні важливого, ні не дуже, і тому майже забула, як це миттєво псує і ускладнює життя. Коли отак, ні з того, ні з сього, на порожньому місці, без попередження, і маєш тобі, серед білого дня, при світлій пам’яті зникають вкрай важливі речі, особливо флешка — о, на ній стільки суперпотрібного. І якого дідька я причепила її до ключів? Ну, звичайно, подумала, що саме отак вона не загубиться. І з точністю до навпаки все й відбулося, а ще ключі — від помешкання, від машини, від поштової скриньки, так, так, який архаїзм, я все ще користуюся поштовою скринькою, що відлюдькувато і приречено висить у моєму під’їзді, від дачного будиночка, але якого дідька я ношу його взимку, коли ніколи не буваю в ньому о цій порі року, і від свого робочого кабінету.
(Ну, останній найменш цінний, бо на роботу я приходжу раз на тиждень на декілька годин, в основному, щоб полити вазони і подивитися у вікно, яке колись буквально врятувало мені життя. Невідомо, чи надовго, але врятувало.)
Та історія відбулася також взимку, і з цього можна зробити попередній висновок, що всі найбільші паскудства зі мною трапляються саме о цій холодній і безперспективній порі року. Очевидно, низькі температури притлумлюють перебіг життєвих процесів у моєму теплолюбному організмі, що стає причиною різноманітних індивідуальних колапсів – від матеріальних до душевних.
Отже, якщо ви не поспішаєте і вам стало раптом цікаво, що то за історія, я можу розповісти. Але перед цим мушу пояснити – тоді я, з огляду на особливість ситуації, вирішила дистанціюватися і самоусунутися, тому своє нещасне та здеморалізоване «я» перетворила на нейтральне «вона». У Фройда це, здається, називається «перенесенням», і воно, мабуть, мало дати мені можливість певною мірою абстраґуватися і вже меншою, але теж певною мірою, подивитися на все ніби збоку чи зверху, як вам більше подобається. Обставини катастрофи були тривіальні, тому підозрюю й дотепер, що йшлося, судячи з усього, про ще одну дурну любов. І нікому не потрібну, мабуть. Мені – теж, до речі. Те, що старий Зиґмунд від такого перенесення збожеволів би відразу, винесемо за подвійні квадратні дужки…
Отже
…Цього неможливо було передбачити. Він не прийшов. Дві години сидіння в засідці, тобто в кав’ярні навпроти – коту під хвіст. І для неї світ летів шкереберть, і на це не було ради. Бо про порятунок – її чи їх – не йшлося. Взагалі ні про що не йшлося. Хоч як це дивно і хоч як парадоксально.
Бо. Ще одне «бо». Вона сподівалася, що все-таки це була не любов, що завгодно, тільки не любов. Але чітка і конкретна дефініція почуття вимагала фундаментальних знань, яких у неї не було. І не могло бути апріорі. І тому. Вона назвала все, що з нею відбувалося останні два місяці просто й елеґантно, правильніше – переназвала, бо першим це зробив колись Іздрик, але зовсім з іншого приводу і за інших, менш невідворотних обставин. Тобто це знову була «туга за несправжнім», але цього разу не Іздрикова, а її перша, справжня (як їй здавалося) і ірраціональна.
Несправжність, а заодно і ірраціональність полягали в тому, що вона не знала, за ким, чи за чим тужить. Ясна річ, що не за тим чоловіком, якого вона бачила тільки раз і якого так і не побачила вдруге. Не за ним, не за його голосом, очима, руками, тілом, що там ще перераховують у подібних випадках. І, ясна річ, не за тим, щоб вона з цим всім робила б, якби мала можливість. І не за тим, щоб з цього всього вийшло. Очевидно, нічого хорошого, тобто прийнятного, тобто такого, що можна було б достатньо легко вписати у власне життя, мінімально і в розумних межах модифікувавши його. Тобто однозначно йшлося б про кардинальні зміни, які були неможливі за визначенням. Бо тоді життя змінилося б до невпізнання, і його вже не можна було б жити такій, якою вона була. Тобто змінюватися довелося б і їй самій, змінюватися, тобто ставати іншою. Ставати не собою, звикати до несебе, якщо пощастить, полюбити несебе. А якщо не пощастить?..
І як довго цей чоловік любитиме її таку іншу, якщо любитиме?.. А якщо ні?.. Чи це не мало значення?.. Чи так би й мало бути?.. Чи так все зазвичай і буває?..
Загалом формулювання питання і далі залишалося нез’ясованим. За відсутності конкретного предмета дослідження проблематичним ставав і сам метод. І це було підступно і несправедливо, до того ж подвійний підступ полягав ще й у тому, що тужити вона не вміла. І не могла вміти апріорі. А тут ніби доводилося. І тому. Вона годинами пила каву і дивилася, як падає сніг. Коли сніг не падав, вона спостерігала за голубами, які прилітали дзьобати дикий виноград, що ріс на старому будинку навпроти вікна її кабінету. В будинку ніхто не жив, окрім, можливо, павуків та мишей, такий він був старий і занедбаний. Влітку його не було видно з-за пишних виноградних листків, і тому вона навіть не здогадувалася, що він там є, а взимку вона ніколи не дивилася у вікно. І тільки цієї зими…
Отже, спочатку сніг, потім голуби і виноград. Коли він скінчився, вона раптом помітила, якими неймовірними сузір’ями вибухають на голих гілках тополь віяла омел. Потім вдарили морози, і вона годинами не відводила погляду від замерзлих шибок з химерними візерунками. Так минула зима. Існувала примарна надія, що разом з зимою мине і туга за несправжнім. Коли цього не трапилося, вона здивувалася. В її розумінні жодна туга у світі не могла тривати так довго. Навіть її. Туга, до якої вона так і не звикла, з якою так і не навчилася жити. Туга невідомого походження, фатальним каталізатором якої став саме той чоловік. І що в ньому було такого особливого для неї? І чому саме для неї?.. І чи тільки для неї?..
Навесні вона зрозуміла, що ця туга триватиме ще довго. Можливо, все життя, яке їй судилося прожити. І тоді вона вирішила її знову переназвати. Так, у березні «туга за несправжнім» для заспокоєння перетворилася на «перманентну чуттєвість». Але на той час вона була вже такою мудрою, щоб розуміти – це не остаточна назва. Їх ще буде багато. Але однак колись, навіть за багато зим вона так і не назве, і в цьому виявиться її найвища затятість, те почуття, яке до того часу (вона сподівалася) вже давно звіється, як дим, любов’ю. Навіть якщо це мала б чи навіть могла б бути його справжня і єдина назва…
Отаке. А тепер скажіть мені, чи не дурна я була, тобто вона? Відтоді вже минуло бозна-скільки часу, але я ще досі не певна, що все зникло без сліду. І що подібне колись не повториться. Зовсім не певна. Тобто на таке дурне емоційне минуле накладеться ще дурніше майбутнє, і тоді потужні інтерференційні хвилі накриють мене з головою з абсолютно не прогнозованими наслідками. Тому я намагаюся зрозуміти, як люди дають собі раду з таким некерованим і нераціональним почуттям, як любов, але поки що в мене немає відповіді на це запитання.
А тепер, повертаючись до ключів. І що з того, що від цього всього я маю запасні? Тобто ключі аж у чотирьох екземплярах, флешку, щоправда, в одному. Бо втрата завжди залишається втратою, навіть якщо щось знаходиш взамін. По-перше, я ще нічого знайти не встигла, і невідомо, чи знайду і чи б знайшла, якби навіть минуло й більше часу, а не всього 94 години, 49 хвилин, про секунди і мілісекунди не буду, хоча могла б.
А, по-друге, сентенція типу хтось губить, а хтось знаходить мене не гріє. Життя повне по самі ілюмінатори душевних, емоційних, особистих та приватних втрат, тож до цього списку додавати ще й будь-які матеріальні навіть у вигляді ключів, та й флешки теж, я вважаю блюзнірством чистої води. О, це повертаючись до теми пуголовків. Хоча для них чистота води неважлива. Їм, здається, підходить будь-яка. На відміну від форелі, чи пстругів, як у нас кажуть. Чи навіть щуки, цієї прісноводної акули, чиєму забарвленню так пасують грайливі пасма очерету.
Ага, за дві години. Не забути. Хоча чого б це? Я маю добру, як на свій вік, пам’ять, і не тільки. Одягну щось сексуальне, наскільки це можливо. Щось таке напівпрозоре – на хвилі модного тренду теперішнього сезону – зверху і до колін спідницю. Коли сидітиму, закинувши ногу, вона, тобто спідниця, підсунеться сантиметрів на п’ять вище. Чоловікам таке подобається. Це нічого не змінить і ні на що не вплине, бо нікому ні в чому не розходиться, але настрій створить відповідний. Ну, до задушевної розмови не дійде, але бажано ж про щось говорити, поки п’ється кава?..