Автор: Julia Batkilina

Як я вперше купувала дитячі книжки: “ВосьмиЩось”, “Собака-розумака” та трохи порад

Як я вперше купувала дитячі книжки: “ВосьмиЩось”, “Собака-розумака” та трохи порад

Я обіцяла собі – жодних книжкових закупів для дочки, поки не завершимо ремонт, і не буде куди ставити. Зарікалась свиня, що не буде рити.. Звісно, я не витримала, і дещо яскравеньке та миле таки купила. Насправді моїй дитині тільки шість місяців, тож я ще не знаю до ладу, що мені потрібно. Перша закупка книжок була хаотичною – те, що сподобалося і здалося доречним. Ділюся, раптом ви теж іще не визначились. Continue reading “Як я вперше купувала дитячі книжки: “ВосьмиЩось”, “Собака-розумака” та трохи порад”

Facebooktwittertumblrmail
Темне замовляння

Темне замовляння

Облітає всесвіт  – до жил дрібних,
рукавів галактик і темних рік.
І про що б не марив о цій порі  –
те насправді видно тобі крізь них.
Крізь прозорий час, найтемніший час,
крізь вино міцних, найміцніших чар. Continue reading “Темне замовляння”

Facebooktwittertumblrmail
Казка про ріку

Казка про ріку

Сідає сонце, обрій котить
потік розпеченої лави.
Старі човни в глибокий космос
ідуть на старт з дніпровських плавнів.
В глибокий, чорний, тихий космос
старі судна ідуть, гуркочуть
їх проводжають проти ночі
рибалки, воїни жилаві. Continue reading “Казка про ріку”

Facebooktwittertumblrmail
Спи, моя дівчинко

Спи, моя дівчинко

“Спи, моя дівчинко” – передають новини.
“Спи”, – шурхотять коти уночі пакетами.
Поки весь світ – як сон, як десятий вимір,
велети грають в кеглі,
печуться кекси
небо над містом співає, мов повний келих. Continue reading “Спи, моя дівчинко”

Facebooktwittertumblrmail
Неспокій у серці моєму. Візьми його в жмут

Неспокій у серці моєму. Візьми його в жмут

Неспокій у серці моєму,
візьми його в жмут.
І темрява там, за шибками, та майже не страшно.
Якусь у моря світові понесло каламуть,
оркестр на “Титаніку” грає заїжджену тему.
Неспокій у серці моєму. Візьми його в жмут.
Малюй на небесному тлі очерети і башти.
Неспокій у серці моєму. Напевне, тому…

А ніч над містами
повільна і ніжна, пливе,
їй діла немає, які там страхи і печалі.
Попалений чайник, старенький і затишний светр
і сни, що  – хороші й погані  – до ранку розтануть…
зупинка в далекій дорозі, кінець і початок..
Це тут і тепер або можеш назвати це щастям,
це все, що людині відпущено з давніх давен.
Аж стільки людині відпущено з давніх давен  –
У темряві й тиші, мов цукор, розчинене місто,
Неспокій у серці, любов, і вогонь у пітьмі.

(с) Юлія Баткіліна

Фото StockSnap

Facebooktwittertumblrmail
Песах

Песах

Батькові. З любов’ю.

Буяє весна, бо джерела її невичерпні.
І що їй до того, яка нас пантрує погибель.
Хаг Песах самеах, виходьмо з Єгипту по черзі,
живе гризучи, щоб із нас повиходив Єгипет. Continue reading “Песах”

Facebooktwittertumblrmail
Розмова з “хорошою людиною”

Розмова з “хорошою людиною”

Чи справді ми встали не з тої ноги,
чи карма така-то,
трясця їй…
з-під смокви вилазить білий сагиб
і пропонує брязкальця.
За ним з опахалом статечний мулат
і вірна віддана челядь,
іін час витрачає на нас безоплатно,
а міг би іти вечеряти.
У нього один і незмінний закон – так було ще до другої світової.
Всередині все набакир отако й головна ідея над його головою.
Він робить це вічно, від разу до разу, і ціна цьому – ламаний тугрик.
Вогненна вода і холерна зараза – і трохи загальнолюдської культури.
У вас, каже, така мелодійна мова,
але для науки галіма,
Ми зараз абетку класну дамо вам…
До речі, прекрасний клімат.
І люди у вас ну такі працьовиті,
співочі, дружні, нежадібні.
А решта, звісно, кустарний витвір,
хто так будує державу?
Тече в океани могутня ріка. В річці білий сагиб ні крапельки не потоне.
Він на нас, звичайно, не дуже-то нарікає, ми ж бо просто тубільці, населення автохтонне.
Звідки нам знати, як впоратись з дирижаблем, як правильно підтиратися лопухами?
І якщо ми його не дуже-то поважаємо – можна вибачити, що вже, хай йому.
«Я ж переймаюсь вашею долею,
я ж пер зі столиці віспу.
Ваше невігластво буде подолане,
як власне і ваші невігласи».
Донуйте воркшопи, займайте місця!
Чого мені так паршиво…
Наступний слайд – до обрію тягнуться
Круті
техногенні
шибениці.
(с) Юлія Баткіліна
Facebooktwittertumblrmail
Плетиво розлуки

Плетиво розлуки

Цього разу наш експеримент з Марією Микицей несподівано став коротким романом. Такого у віршах ми ще не робили. І досвід цей тим паче дивний, що це не планувалось, вийшло спонтанно.

Вночі підступає гірко, під саме горло,
Із серця росте скривавлений живопліт.
Вона йому пише рідко. Трамваї, готика,
Скупі, нерозбірливі, майже забуті літери,
Чоботі важкі в під’їздах гу-гу, гу-гу,
Оглухни, осліпни, нишкни, не слухай гуркоту.
Вона йому пише, як розцвіли герані,
Здорожчали яйця, борошно, маргарин,
Як Зося плете шкарпетки, світанки – ранні,
А зливи з небес розлючено ринуть в ринви,
В садах – голосні дітиська, повільні равлики…
Нічого – про тих сусідів, кого забрали.
Весна прогризає кригу. Новин немає.
І він – невідомо де, та у них роман.
Continue reading “Плетиво розлуки”

Facebooktwittertumblrmail