Облітає всесвіт – до жил дрібних,
рукавів галактик і темних рік.
І про що б не марив о цій порі –
те насправді видно тобі крізь них.
Крізь прозорий час, найтемніший час,
крізь вино міцних, найміцніших чар. Continue reading “Темне замовляння”
Сідає сонце, обрій котить
потік розпеченої лави.
Старі човни в глибокий космос
ідуть на старт з дніпровських плавнів.
В глибокий, чорний, тихий космос
старі судна ідуть, гуркочуть
їх проводжають проти ночі
рибалки, воїни жилаві. Continue reading “Казка про ріку”
От, бачиш, ніч, уже усі поснули,
міське життя – далекий тихий гомін…
Ідуть дощі, сріблясті й невагомі
і обгортають плівкою минуле. Continue reading “На самоті”
“Спи, моя дівчинко” – передають новини.
“Спи”, – шурхотять коти уночі пакетами.
Поки весь світ – як сон, як десятий вимір,
велети грають в кеглі,
печуться кекси
небо над містом співає, мов повний келих. Continue reading “Спи, моя дівчинко”
Неспокій у серці моєму,
візьми його в жмут.
І темрява там, за шибками, та майже не страшно.
Якусь у моря світові понесло каламуть,
оркестр на “Титаніку” грає заїжджену тему.
Неспокій у серці моєму. Візьми його в жмут.
Малюй на небесному тлі очерети і башти.
Неспокій у серці моєму. Напевне, тому…
А ніч над містами
повільна і ніжна, пливе,
їй діла немає, які там страхи і печалі.
Попалений чайник, старенький і затишний светр
і сни, що – хороші й погані – до ранку розтануть…
зупинка в далекій дорозі, кінець і початок..
Це тут і тепер або можеш назвати це щастям,
це все, що людині відпущено з давніх давен.
Аж стільки людині відпущено з давніх давен –
У темряві й тиші, мов цукор, розчинене місто,
Неспокій у серці, любов, і вогонь у пітьмі.
(с) Юлія Баткіліна
Фото StockSnap
Батькові. З любов’ю.
Буяє весна, бо джерела її невичерпні.
І що їй до того, яка нас пантрує погибель.
Хаг Песах самеах, виходьмо з Єгипту по черзі,
живе гризучи, щоб із нас повиходив Єгипет. Continue reading “Песах”
Цього разу наш експеримент з Марією Микицей несподівано став коротким романом. Такого у віршах ми ще не робили. І досвід цей тим паче дивний, що це не планувалось, вийшло спонтанно.
Вночі підступає гірко, під саме горло,
Із серця росте скривавлений живопліт.
Вона йому пише рідко. Трамваї, готика,
Скупі, нерозбірливі, майже забуті літери,
Чоботі важкі в під’їздах гу-гу, гу-гу,
Оглухни, осліпни, нишкни, не слухай гуркоту.
Вона йому пише, як розцвіли герані,
Здорожчали яйця, борошно, маргарин,
Як Зося плете шкарпетки, світанки – ранні,
А зливи з небес розлючено ринуть в ринви,
В садах – голосні дітиська, повільні равлики…
Нічого – про тих сусідів, кого забрали.
Весна прогризає кригу. Новин немає.
І він – невідомо де, та у них роман. Continue reading “Плетиво розлуки”
Довга ніч настає, тож не бійся ні стуку, ні слова,
Ні тіней біля Кола вогню, ані пам’яті, що защемить.
Завітали, хто має прийти, ненадовго, та знову і знову…
Хто пішов – та живі імена, і далекі епохи – і ми.
Тож пригадуй і чашу налий.
То твої на гостину прийшли. Continue reading “Ньєре”
Що скажу я вам, друзі? Довкола біда нівроку…
Відпустила неначе – і знову тебе пригорне.
Всі ці нірнает відбуваються тут щороку,
а це значить, що літо втисячне – неповторне.
Вистигає повільно світ і втрачає чари…
Найостанніші ніфредилі, холодні ріки…
До світанків на чатах так і не призвичаїлись…
А прощаємось – і не віримо, що навіки. Continue reading “Найостанніші ніфредилі” 