Злидні у потязі

No Comments

“Тиснява така, що хай бог милує. Випусти нас із запічка, дай нам свободу, добра людино”.
Їх двоє, вони мають коньяку пляшечку, якусь недолугу закуску у пластиковій м’ятій посудині.
– А можна вашої ковбаски? – питає жінка, огрядна, зі світлим хвостом, фарбованим у щось таке вапняно-біле, що аж очі їсть.
– Я ж кажу – вона не моя, – відвертаюся до стіни, заплющую з усіх сил очі. Благеньке залізничне світло все ж лізе під повіки зі впертістю жебрака, який побачив вас на вокзалі самого і поночі. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Талан та Доля

No Comments

Він ніс на плечі її білу потерту сумочку. Це було так дивно і так недолуго – білий лакований ремінець, крихкі непевні застібки – і його м’язисте плече у широких смугах татуювання. Стояв з тою сумочкою, неквапно курив, і всі потай всміхалися – бо якщо у чоловіка в напіввійськових штанях з великими кишенями з плеча звисає і ледь не полетить таке диво, це значить, в житті у чоловіка відбулося щось вельми серйозне. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Відьма

No Comments

– Це все прекрасно, Віолето Леонідівно, але припиніть, будь ласка, підкидати під наші двері дохлих жаб. В решті решт, це огидно! – казав Іван Миколайович, скрипаль, літня людина, заслужений викладач, нервово обертаючи шию болотяно-зеленим кашне, яке слугувало йому незмінно навіть улітку.
– Я знаю, – крижаним тоном відповідала вона, випростуючись, горда, мов Жанна д’Арк перед спаленням – балетна постава була завжди з нею. – Знаю, Іване Миколайовичу, що я – погана, дуже погана людина. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Зелена коса

No Comments

Зустріти колишнього, коли ти до цього готова – прекрасно. Але вона не була готова, здається. Ладна була закотитись назад у машину, підтягнути коліна до горла і ридати, виплакуючи той жмуток шерсті, що став там, ні туди, ні сюди. Та на неї чекали, тож вона закінчила рух – перенесла вагу, встала, потягла за собою сумочку. Звісно, вийшло не так граційно, як зазвичай, але все ж таки… Відчувала, що на колготах повзе стрілка. Чи то здавалось. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Той, що у греблі живе

No Comments

Дід Микола казав: “Та що завгодно є, от лишень розпишіться”. Це була його стародавня звичка – ще, мовляв, від роботи завгоспом. Але ми всі знали – вона набагато старша за ту роботу і за будь-які інші роботи. Часом Микола пропонував, замислившись, замість ручки криву іржаву голку з рудим кінцем.
Хатка його понад ставком – низенька, нахилена на один бік, наче п’яна, очеретяний дах набакир. На городі – рівні кущики картоплі, помідорів, часничок, все є, чого душа забажає. Вишневі деревця, яблуні, грушки. І одним-один горіх, зате ж який щедрий. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Діди

No Comments

Вони зналися, мабуть, стільки ж років, скільки жили. А жили – стільки, що стільки не живуть, еге. У того, що мешкав зліва, за дверима, пофарбованими жовтою фарбою, був радикуліт, лабрадор-ретривер і дві грядки петрушки з кропом. Ще шаблюка була, старезна шаблюка, яка висіла на витертому синтетичному килимі, що ото колись наробили їх багато – з оленями, зі струмочком, і олені п’ють воду, а роги понадривались уже. То шаблюка начебто прикривала це. Трошки. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Той, що тупотів у саду

No Comments

Різдвяні свята – час віддавати борги. І я пишу давно обіцяні казки, бо скільки ж можна. Оця обіцяна кілька років тому Олені Ш. Сподіваюсь, не розчарує. І пробачте, що я така повільна. Вийшла казка, думаю, що для дітей. Але це вирішувати батькам.

Джек дочекався, поки мама засне. Її волохаті вуха закривали очі, та дихання було спокійне, і Джек упевнився, що вона спить. Вночі вони всі – Джек, його сестричка і мама – ставали просто згустками темряви, і знайти одне одного могли лише нюхом. За стінами їхнього надійного дому була уже ніч. Ми сказали б, що глуха – але для Джека сповнена запахів, звуків і невідомості. Щоночі за скляними дверями хтось страшно тупотів. Ці звуки були у нічній тиші громоподібні. І коли сідало сонце, Джек притулявся до матері, нашорошував вуха і слухав. Материне тепле хутро і биття серця, що сильно і впевнено бухало десь там, під шкурою, заспокоювало. А звуки знадвору – змушували стовбурчити вуха і здригатись. Шурхіт, крики птахів – і це тупотіння, страшне і впевнене. Тому, аби ніхто не подумав, що він боїться, Джек тоненько дзявкав. Мати облизувала його і вкладала спати. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Не кажи нікому

1 Comment

Змієдіва танцювала на тому боці броду – і не збиралась зупинятися, не втомлювалась уже деякий час – Мирослав встиг кілька разів кліпнути, відсапатись, затримавши подих, переступити з ноги на ногу. Її шкіра здавалась блакитнуватою, блідою, як в потопельниці, але це не відштовхувало. Численні блискучі підвіси важко перетікали довкола її гнучкого тіла і по-гадючому чорного волосся, кинджали за поясом мокрої сірої сорочки, здавалось, теж були гнучкі, мов з м’яса, а не з криці. Танцювала без музики, без співу, мовчки, на догоду тільки собі. Мирослав почухав вкушений комахою ніс. Він був буденний поряд з нею.
Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

Вечеря

No Comments

моторошна замальовка

Коли вони уже випили другу, а кіт, якого звали просто Кіт, схопив зі столу шмат ковбаси і звично утік під довгасту шафку для тарілок і каструль, у дворі знов почалося.
Сусід з першого поверху особливо гидотно і голосно заволав: “Курвааа!”
Жінчий вереск, ридання, звуки посуду, що розбивався – все це вони чули мало не щовечора. Обоє – господар і його гість – знали, що згодом в тій же квартирі завиє собака, і від того виття, хоча Граф крихітний і з малесенькою пащею, в жилах захолоне кров. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

Клан Росомахи

No Comments

Цю повість видано російською, але я сподіваюсь дуже скоро запропонувати й український наклад. Це історія міських перевертнів, які не перекидаються на тварин повністю, але стають чутливі до повного Місяця, потойбічних світів, сліду і полювання.

Ця історія – про любов і загибель світу, що приходить через відсутність любові. Власне…вона про те, як перемогти, коли уже нема ніяких шансів. І про те, як перемогти, коли ти уже програв.
Замовити книгу, видану продюсерським центром Stellar, можна за посиланням.

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки: