Той, що тупотів у саду

No Comments

Різдвяні свята – час віддавати борги. І я пишу давно обіцяні казки, бо скільки ж можна. Оця обіцяна кілька років тому Олені Ш. Сподіваюсь, не розчарує. І пробачте, що я така повільна. Вийшла казка, думаю, що для дітей. Але це вирішувати батькам.

Джек дочекався, поки мама засне. Її волохаті вуха закривали очі, та дихання було спокійне, і Джек упевнився, що вона спить. Вночі вони всі – Джек, його сестричка і мама – ставали просто згустками темряви, і знайти одне одного могли лише нюхом. За стінами їхнього надійного дому була уже ніч. Ми сказали б, що глуха – але для Джека сповнена запахів, звуків і невідомості. Щоночі за скляними дверями хтось страшно тупотів. Ці звуки були у нічній тиші громоподібні. І коли сідало сонце, Джек притулявся до матері, нашорошував вуха і слухав. Материне тепле хутро і биття серця, що сильно і впевнено бухало десь там, під шкурою, заспокоювало. А звуки знадвору – змушували стовбурчити вуха і здригатись. Шурхіт, крики птахів – і це тупотіння, страшне і впевнене. Тому, аби ніхто не подумав, що він боїться, Джек тоненько дзявкав. Мати облизувала його і вкладала спати. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Не кажи нікому

No Comments

Змієдіва танцювала на тому боці броду – і не збиралась зупинятися, не втомлювалась уже деякий час – Мирослав встиг кілька разів кліпнути, відсапатись, затримавши подих, переступити з ноги на ногу. Її шкіра здавалась блакитнуватою, блідою, як в потопельниці, але це не відштовхувало. Численні блискучі підвіси важко перетікали довкола її гнучкого тіла і по-гадючому чорного волосся, кинджали за поясом мокрої сірої сорочки, здавалось, теж були гнучкі, мов з м’яса, а не з криці. Танцювала без музики, без співу, мовчки, на догоду тільки собі. Мирослав почухав вкушений комахою ніс. Він був буденний поряд з нею.
Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

Вечеря

No Comments

моторошна замальовка

Коли вони уже випили другу, а кіт, якого звали просто Кіт, схопив зі столу шмат ковбаси і звично утік під довгасту шафку для тарілок і каструль, у дворі знов почалося.
Сусід з першого поверху особливо гидотно і голосно заволав: “Курвааа!”
Жінчий вереск, ридання, звуки посуду, що розбивався – все це вони чули мало не щовечора. Обоє – господар і його гість – знали, що згодом в тій же квартирі завиє собака, і від того виття, хоча Граф крихітний і з малесенькою пащею, в жилах захолоне кров. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

Клан Росомахи

No Comments

Цю повість видано російською, але я сподіваюсь дуже скоро запропонувати й український наклад. Це історія міських перевертнів, які не перекидаються на тварин повністю, але стають чутливі до повного Місяця, потойбічних світів, сліду і полювання.

Ця історія – про любов і загибель світу, що приходить через відсутність любові. Власне…вона про те, як перемогти, коли уже нема ніяких шансів. І про те, як перемогти, коли ти уже програв.
Замовити книгу, видану продюсерським центром Stellar, можна за посиланням.

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Дим

No Comments

По-справжньому погані сни відпускають поступово. Наче з болота виборсуєшся, наче от виборсався – і лежиш на слизькому ногами, на березі тулубом, підминаючи в’ялу траву – а перед очима ще хлюпає зелене, де ти ледве не загинув.
В цьому сні я помирала. Мені лишався один день, мене їла якась хвороба, і все не могла доїсти, і день ніяк не закінчувався, і всі співчували мені, як померлій, тільки я ще була жива, але навіть крикнути, навіть прошепотіти не здатна. Вчорашній сон був про пустелю, випалену ядерним вибухом, страшну, чорну, спекотну, мов чавунна пательня. Жодної будівлі, жодного пагорба, але весь час, весь час, що я йшла нею, я відчувала між лопаток чийсь погляд, владний і недобрий. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза

Анархіст Матюкайленко та буддистський террорист

No Comments

Одного разу в селі Гикавка стався теракт. На поріг сільмагу прийшов якийсь дивний мужик, сів по-турецькому, заплющив очі і загудів, як паровоз: «Оммм». Продащиці Любі одразу стало недобре, вона впустила додолу банку огірків і сама мало не впала з драбини. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Анархіст Матюкайленко та бухгалтер Федя

No Comments

Одного разу в анархіста Матюкайленка був важкий день. З самісінького ранку він прийняв сто грамів, три присяги на вірність ідеалам анархізму і п’ять ящиків патронів під десять накладних. Накладні малював завзятий підпільний бухгалтер Федя і на кожну ставив печатки – круглу, квадратну і дитячу, з набору, у вигляді свинки. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Анархіст Матюкайленко та лісник

No Comments

Іноді з бійцями різнокаліберного фронту траплялася халепа. Тільки як слід розійдуться, тільки ось-ось переможуть – як з’являється лісник у ватнику і давай лопатою із ввіреного лісу виганяти білих, червоних, синіх та зелених. Особливо він чомусь блакитних не любив, і дарма, бо це якраз були миротворці, а не те, що йому показали по чорно-білому телевізору. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Анархіст Матюкайленко і кулемет

No Comments

Анархіст Матюкайленко був дуже зібраною людиною. В будь-якій незрозумілій ситуації він збирав кулемет. Іноді він його розбирав, бо, по-перше, так заведено, а по-друге – щоб було що зібрати. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Той, що вмів зачаровувати фонтани

No Comments

Він розплющив очі о третій ранку. Саме розплющив, а не прокинувся, бо це ж таки різні речі. Третя ранку була на електронному годиннику з хворобливо-зеленими цифрами, який він бачив, не піднімаючи голови; третя ранку була на серці, млява й туманна. Він був увесь — третя ранку і висока пошарпана стеля. Ще три хвилини чи чотири горілиць на пластиковому ослоні, де власне заборонено було лежати — поки сон повільно витікав із скронь та пальців.

Двоє в бронежилетах, чорні та виснажені, пили каву і боролися зі сном праворуч, біля автомату з гарячими напоями, єдиної яскравої плями в цьому сірому передранковому часі, в цьому сірому передранковому місці, в цьому завмерлому місті, яким неспішно крокували дрібний дощ та розпач. Бабуся читала газету, притискаючи до себе зелену сумку. Тінь від низько насунутої хустки не давала побачити її очі. Станційний кіт, сірий, як дощовий світанок, неквапом обходив зал і терся об ноги чергової. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза