Той, що тупотів у саду

No Comments

Різдвяні свята – час віддавати борги. І я пишу давно обіцяні казки, бо скільки ж можна. Оця обіцяна кілька років тому Олені Ш. Сподіваюсь, не розчарує. І пробачте, що я така повільна. Вийшла казка, думаю, що для дітей. Але це вирішувати батькам.

Джек дочекався, поки мама засне. Її волохаті вуха закривали очі, та дихання було спокійне, і Джек упевнився, що вона спить. Вночі вони всі – Джек, його сестричка і мама – ставали просто згустками темряви, і знайти одне одного могли лише нюхом. За стінами їхнього надійного дому була уже ніч. Ми сказали б, що глуха – але для Джека сповнена запахів, звуків і невідомості. Щоночі за скляними дверями хтось страшно тупотів. Ці звуки були у нічній тиші громоподібні. І коли сідало сонце, Джек притулявся до матері, нашорошував вуха і слухав. Материне тепле хутро і биття серця, що сильно і впевнено бухало десь там, під шкурою, заспокоювало. А звуки знадвору – змушували стовбурчити вуха і здригатись. Шурхіт, крики птахів – і це тупотіння, страшне і впевнене. Тому, аби ніхто не подумав, що він боїться, Джек тоненько дзявкав. Мати облизувала його і вкладала спати. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки: