Злидні у потязі

No Comments

“Тиснява така, що хай бог милує. Випусти нас із запічка, дай нам свободу, добра людино”.
Їх двоє, вони мають коньяку пляшечку, якусь недолугу закуску у пластиковій м’ятій посудині.
– А можна вашої ковбаски? – питає жінка, огрядна, зі світлим хвостом, фарбованим у щось таке вапняно-біле, що аж очі їсть.
– Я ж кажу – вона не моя, – відвертаюся до стіни, заплющую з усіх сил очі. Благеньке залізничне світло все ж лізе під повіки зі впертістю жебрака, який побачив вас на вокзалі самого і поночі. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Талан та Доля

No Comments

Він ніс на плечі її білу потерту сумочку. Це було так дивно і так недолуго – білий лакований ремінець, крихкі непевні застібки – і його м’язисте плече у широких смугах татуювання. Стояв з тою сумочкою, неквапно курив, і всі потай всміхалися – бо якщо у чоловіка в напіввійськових штанях з великими кишенями з плеча звисає і ледь не полетить таке диво, це значить, в житті у чоловіка відбулося щось вельми серйозне. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Відьма

No Comments

– Це все прекрасно, Віолето Леонідівно, але припиніть, будь ласка, підкидати під наші двері дохлих жаб. В решті решт, це огидно! – казав Іван Миколайович, скрипаль, літня людина, заслужений викладач, нервово обертаючи шию болотяно-зеленим кашне, яке слугувало йому незмінно навіть улітку.
– Я знаю, – крижаним тоном відповідала вона, випростуючись, горда, мов Жанна д’Арк перед спаленням – балетна постава була завжди з нею. – Знаю, Іване Миколайовичу, що я – погана, дуже погана людина. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Зелена коса

No Comments

Зустріти колишнього, коли ти до цього готова – прекрасно. Але вона не була готова, здається. Ладна була закотитись назад у машину, підтягнути коліна до горла і ридати, виплакуючи той жмуток шерсті, що став там, ні туди, ні сюди. Та на неї чекали, тож вона закінчила рух – перенесла вагу, встала, потягла за собою сумочку. Звісно, вийшло не так граційно, як зазвичай, але все ж таки… Відчувала, що на колготах повзе стрілка. Чи то здавалось. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Той, що у греблі живе

No Comments

Дід Микола казав: “Та що завгодно є, от лишень розпишіться”. Це була його стародавня звичка – ще, мовляв, від роботи завгоспом. Але ми всі знали – вона набагато старша за ту роботу і за будь-які інші роботи. Часом Микола пропонував, замислившись, замість ручки криву іржаву голку з рудим кінцем.
Хатка його понад ставком – низенька, нахилена на один бік, наче п’яна, очеретяний дах набакир. На городі – рівні кущики картоплі, помідорів, часничок, все є, чого душа забажає. Вишневі деревця, яблуні, грушки. І одним-один горіх, зате ж який щедрий. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки:

Діди

No Comments

Вони зналися, мабуть, стільки ж років, скільки жили. А жили – стільки, що стільки не живуть, еге. У того, що мешкав зліва, за дверима, пофарбованими жовтою фарбою, був радикуліт, лабрадор-ретривер і дві грядки петрушки з кропом. Ще шаблюка була, старезна шаблюка, яка висіла на витертому синтетичному килимі, що ото колись наробили їх багато – з оленями, зі струмочком, і олені п’ють воду, а роги понадривались уже. То шаблюка начебто прикривала це. Трошки. Read More…

Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Проза Tags: Позначки: