Внутрішня Монголія

No Comments

Димні пальці тягнуться понад водою,
Тільки небо сліпе – і дим.
Хто іде із ордою — стає ордою,
і орда говорить із ним.

Він тоді забажає чуми, як слави,
Ніби більшого не хотів.
Тільки юрти, і вогнища, і заграви,
тільки пил до кінця світів.
Найдорожчих милих — тепер забуто
задля сірих ординських лав…
І душі нема — ні жага, ні смуток,
тільки згарища і зола.
І йому здається — його планета,
та його вже нема давно.
Хто іде з ордою, стає — монета,
що прикрашує стремено.

І світи його — неживі і голі,
і пісні його душать римою…
Дику безліч зовнішніх не-Монголій
він захопить — але не втримає.

Facebook Comments
Facebooktwittergoogle_plustumblrmail
Categories: Поезія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *